Основа

Людмила

Іванівна 

 Вихователь-методист

стаж роботи: 21 рік

кваліфікаційна категорія:

«спеціаліст вищої категорії»     

педагогічне звання: «старший вихователь»

Дошкільний навчальний заклад

(ясла-садок) № 196 «Рожева зоренька»

Запорізької міської ради Запорізької області

Завідувач: Алімова Лілія Вікторівна

 Адреса ДНЗ: 69014 м. Запоріжжя, вул. Карпенка-Карого 13 «а»

тел.: (0612) 655374

e–mail:dnz196zp@ukr.net

адреса сайту:http://rojevazorenka.esy.es

 

ЗМІСТ

1. Постановка проблеми …………………………………………..3

 

2. Аналіз останніх досліджень……………………………………5

 

3. Мета та завдання роботи ……………………………………….7

 

4. Виклад основного матеріалу …………………………………9

 

5. Висновки………………………………………………………………..17

 

6. Список використаних джерел………………………………..19

 

 

 

 

 

1. Постановка проблеми

 Патріотичне виховання – складова національного виховання, головною метою якого є становлення самодостатнього громадянина-патріота України, гуманіста і демократа, готового до виконання громадянських і конституційних обов’язків, до успадкування духовних і культурних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин. Воно сприяє єднанню українського народу, зміцненню соціально-економічних, духовних, культурних основ розвитку українського суспільства і держави.[1, c.2]

За останній час згодом кризових явищ у соціально-економічній, політичній, культурній та інших сферах суспільного життя стався різкий спад в діяльності виховання підростаючого покоління, а саме, в напрямку патріотичного виховання. Тому, значна роль у вихованні патріотизму лягла на дошкільні та навчальні освітні установи, в рамках яких відбувається духовно-моральне становлення дітей і підготовка їх до самостійного життя.

У преамбулі Конституції України, в Декларації про державний суверенітет України, Законі «Про дошкільну освіту» та інших державних документах визначено головну ідею українського народу – побудову Української незалежної держави. Сам ця ідея є основоположним принципом патріотичного виховання і передбачає формування національно свідомої особистості, людини, гідної своєї держави та суспільства.

У Законі  України «Про дошкільну освіту» [1, стаття 7], зазначено, що дошкільна освіта – цілісний процес,  який  педагоги повинні  спрямувати на забезпечення всебічного  розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її задатків, нахилів, здібностей, індивідуальних  психічних та фізичних особливостей, культурних потреб. Ідея  модернізації,  яка зазначена в законі відводиться дошкільному навчальному закладу. Пріоритети в навчанні дітей повинні мати принципи гуманізації,  демократизації, природовідповідальності, інтеграції, народності, мотивації, розумового й мовленнєвого розвитку, емоційності, соціалізації, індивідуальності та диференціації.Серед виховних напрямів сьогодні  найбільш актуальними виступають патріотичне, громадянське виховання як стрижневі, основоположні, що відповідають як нагальним вимогам і викликам сучасності, так і закладають підвалини для формування свідомості нинішніх і прийдешніх поколінь, які розглядатимуть державу як запоруку власного особистісного розвитку, що спирається на ідеї гуманізму, соціального добробуту, демократії, свободи, толерантності, виваженості, відповідальності, здорового способу життя, готовності до змін.[2, c.2]

Питання патріотичного виховання  відображається  і в  Базовому  компоненті  дошкільної освіти, це: орієнтування на загальнолюдські та національні цінності, забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів; виховання любові до рідного краю, рідного дому, сім’ї; формування національної свідомості і почуття власної гідності як представників свого народу;  формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови .[1, c.1]

Найголовнішою ознакою держави та нації є її рідна мова. В Базовому компоненті дошкільної освіти України визначені завдання  мовного розвитку дітей дошкільного віку через  динаміку суспільних процесів, які вимагають від кожного педагога постійної мовленнєвої адаптації в умовах дошкільних навчальних закладах. Це виховання культури, формування інтелекту, а також розвиток повноцінних мовленнєвих здібностей дитини в процесі розв’язання нею життєвих проблем, формування вмінь вирішувати їх засобами мови.

Мова – унікальний засіб залучення людини до цінностей духовної культури різних поколінь. Ознайомлюючись з літературою і фольклором, опановуючи рідну мову, ми  зростаємо  корінням з історичною та культурною спадщиною свого народу. І водночас, роблячи своїм надбанням найкращі мовленнєві зразки.

Освітня лінія «Мовлення дитини» забезпечує вільне володінння  дітьми державною  українською мовою, сформованість фонетичної, лексичної, граматичної, діалогічної та монологічної компетенції. Вміння орієнтуватися в конкретних соціально – побутових ситуаціях спілкування.

Найважливішими джерелами розвитку дитячого мовлення є художня література й усна народна творчість, величезна сила впливу яких традиційно використовувалася у вітчизняній та зарубіжній педагогіці, як могутній чинник  виховання й освіти підростаючого покоління.

Розвиток культури – важлива складова особистісного зростання дитини,  актуальність  цієї проблеми  на сучасному етапі  визначається державними документами: Законом України «Про дошкільну освіту». [1, стаття 7]

Зміст освітньої лінії  Базового компонента: «Дитина у світі культури» спрямований на розвиток естетичного ставлення до світу, через ознайомлення з творами мистецтва,  оволодіння мовою за допомогою видів мистецтва, вдосконалення художньо-практичної діяльності, прояв творчості;  знайомство дитини з світом практичної та духовної діяльності людини; культивування інтересу до надбань національної та світової культури, формування соціальної компетентності, навчання дитини вмінню користуватись загальноприйнятими правилами спілкування, співпереживати і співдіяти.

Виховна й художня цінність цього виду мистецтва обумовлена специфікою засобів втілення в ньому художнього образу, насамперед мовних засобів виразності, адже мова літературного твору є найкращою, найвищою формою літературного мовлення, якого діти прагнуть наслідувати.

Розвиток цивілізації у цілому характеризується на сучасному етапі суперечливими тенденціями. І це так чи інакше впливає на життя сучасної людини, безпосередньо стосується проблем освіти, в тому числі її першої ланки – дошкільної.

Ці проблеми пов’язані і з вдосконаленням її змісту, гуманізації цілей та принципів, осучаснення навчально-виховних технологій, приведенням їх у відповідність з вимогами життя  нової епохи. Реалізація цих завдань відводиться дитсадку, вихователям, що виступають своєрідним посередником між вузьким родинним колом, з якого виходить малюк, і незнайомим світом, до життя в якому належить незабаром прилучитися.

Спираючись на законодавчу  базу: Концепцію національно – патріотичного виховання, Базовий  компонент дошкільної освіти в Україні, Програму розвитку навчання та виховання «Дитина в дошкільні роки», (за якою працює наш дошкільний навчальний заклад) вважаємо,  що головною проблемою сьогодення є органічне поєднання  патріотичного  виховання з мовленнєвим, естетичним, розумовим, фізичним, трудовим, екологічним вихованням.

Навчання дітей рідної мови один із головних чинників патріотичного виховання, через оволодіння дитиною практичною, ігровою та мистецькою видами діяльності.

В дитячому садку дитина вчиться оволодівати рідною мовою, знайомиться з культурою, народними звичаями, традиціям. Вони переймають  від дорослих багатство рідної мови, відчуття прихильності та симпатії до духовності свого народу, поступово привчаються до усталених морально-правових норм. Усе це веде до появи у дошкільника особливих рис національної психології – ментальності, які стають підґрунтям для виховання громадянина – патріота. В комплексі це допомагає вирішувати проблему формування комунікативно – мовленнєвого розвитку, художньо – мовленнєвої діяльності дошкільників.

Однією з найважливіших педагогічних завдань нашого дошкільного закладу є виховання у дітей любові  до України,  шанобливого ставлення до родини,  поваги  до народних  традицій  і звичаїв,  рідної мови, національних  цінностей  українського  народу,  а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до  себе,  оточення  та  довкілля за допомогою  художньо-мовленнєвої діяльності дошкільників.

2. Аналіз останніх досліджень

             Найважливішим пріоритетом національно-патріотичного виховання є формування ціннісного ставлення особистості до українського народу, Батьківщини, держави, нації.

Українці свою духовну культуру почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Зараз надворі  третє тисячоліття, складний суперечливий час, коли у молодих батьків наших вихованців втрачається національна самосвідомість, інтерес та повага до національної культури, історії свого народу, мови.

Витоки патріотичного виховання, художнього читання і розповідання дітям дошкільного віку сягають ХІХ століття і були розглянуті вченими К. Д. Ушинським, С. Ф. Русовою, В. О. Сухомлинським та  іншими.

Найважливіше місце в системі педагогічних поглядів К. Д. Ушинського посідає ідея народності виховання. Саме ця ідея пронизує більшість його статей статей, книг, під­ручників. Він слушно вважав, що народ треба вчити, але, зазначав педагог, ще більше треба вчитись у народу. Народне виховання завжди спирається на характер і ду­шу людини.

К. Д. Ушинський  заклав фундамент  сучасної  методики організації художньо-мовленнєвої  діяльності дітей. Вчений приділяв значну  увагу читанню, розповіді, вивченню з дітьми  поетичних творів. Він розглядав художній твір, як вікно,  крізь яке дитина може побачити  життя  народу в різних його проявах. Водночас вчений  застерігав педагогів  про те, що в дітей недостатній  ще життєвий досвід  і тому в них специфічне  сприймання  змісту художніх оповідань. Тому дитину треба вчити сприймати художній твір в єдності форми і змісту. Особливо вчений  цінив усну народну творчість, казки, прислів’я, приказки, скоромовки. забавлянки, загадки. Він пояснював особливість дитячої уяви, надзвичайною  вразливістю  дитячого мозку.

Пошуки ефективних шляхів  формування  мовної та  мовленнєвої  компетенції засобами  художньої літератури відображено в роботах засновників сучасної  дошкільної  лінгводидактики .

С. Ф. Русова  у  педагогічній концепції «Український національний дитячий  садок», особливу увагу надавала вихованню засобами художньої  літератури, образотворчої  діяльності й музики. За словами вченої, слухання   оповідань  і казок, виховує особливу увагу до дорослих, до оповідачів. Педагог радила  в  дитячих садках проводити  спеціальні  заняття з художнього  читання, розповідання. У її  педагогічній  спадщині  ми знаходимо  методичні  рекомендації щодо вибору оповідань, підготовки до читання  та методику оповіді. Серед  особливої  групи  інстинктів вчена виокремлює інстинкти  мовлення, творчості, та драматичний інстинкт. «Драматичний  інстинкт» [9, с.24], як зазначає С.Ф.Русова,  виявляється у процесі вільної  діяльності  та у ритмічних  рухах, якими дитина захоплюється. Суто «національний дух», за словами С.Ф.Русової, має втілюватися у творчу діяльність  дітей.

Видатний український педагог В. О. Сухомлинський у книзі «Народження громадянина» писав: «Домогтися того, щоб вихованця вже з дитинства хвилювало теперішнє та майбутнє Вітчизни, – одна з найважливіших передумов запобігання моральним вчинкам у дитячі роки. Патріотичні думки, почуття, тривоги, патріотичний обов’язок, громадянська відповідальність – це основа почуття людської гідності. Той, у кому ви сформували ці якості душі, ніколи не виявить себе в чомусь поганому, навпаки – він прагнутиме виявляти себе тільки в доброму, гідному наших ідей, нашого суспільства.»

«Казка, гра, фантазія – животворне джерело дитячого мислення,  благородних почуттів  і прагнень. Багаторічний досвід переконує, що естетичні, моральні, інтелектуальні   почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів,  стимулюють потік думки, який пробуджує до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівці мислення. Через казкові образи в свідомість дітей входить слово з його найтоншими відтінками; воно стає сферою духовного життя дитини, засобом висловлення  думок і  почуттів – живою реальністю мислення» – звертав  увагу В. О. Сухомлинський  [9, с.61]

Навчання дітей рідному мовленню були розглянуті вченими: А. М. Дементьєвою, Н. П. Орлановою, О. С. Ушаковою, Є. П. Коротковою.

А. М. Дементьєва радила вихователям під час навчання переказування, використовувати такі прийоми: переказування  прочитаного вихователями тексту, ігри – драматизації, під час складання розповідей використовувати театр іграшок (розповідь-інсценівка), складання розповідей за картиною, на тему, запропоновану вихователям.

Н.П. Орланова, звертала увагу на те, що під впливом  послідовних систематичних занять  під керівництвом вихователя діти дошкільного віку набувають умінь  складати казки: створюють сюжети  на  основі комбінації елементів своїх знань,  уявлень, починають наперед планувати творчу роботу, використовують відповідні мовні засоби (художній зачин, повторення, приказки, прислів’я, римування).

У роботах О.С.Ушакової, розкриті шляхи реалізації з дітьми  зв’язного мовлення, які взаємопов’язані між собою, а саме: засвоєння  її звукової сторони, словникового запасу, граматичної побудови мовлення.

Є.П. Короткова в роботах з навчання розповідання в дитячому садку радила педагогам під час навчання складання розповідей використовувати знайомі  дітям художні твори.

Науково – педагогічна діяльність Є.О.Фльориної була присвячена різним аспектам художнього  виховання дітей. Вчена   розробила низку праць, в яких подано методику роботи з художньою книгою, іграшкою, картиною, а також методику навчання дітей розповіданню. Особливу увагу вчена звертала на техніку читання й розповідання дітям, адже від цього залежить сприймання і розуміння дітьми тексту, вихователь  повинен володіти виразними засобами читання, «жива інтонація, жести, міміка, рухи – все має викликати в уяві дитину – слухача живий образ і схвильованість».[9, с. 36]

Проблеми художнього виховання  та організація різних видів художньо – естетичної  діяльності досліджувалися багатьма вченими в різних напрямах. Зокрема вивчалося- розвиток у різних видах дитячої творчої діяльності (Н.О.Ветлугіной, І.Л.Дзержинськой, Н.С.Карпинська, С.М.Чемортан ).

Художнє виховання,  за висновками  вчених,  здійснюється  в  дошкільних закладах двома шляхами: а) шляхом виховання здатності естетично сприймати явища дійсності як безпосередньо в довкіллі, в житті, так і через  твори мистецтва; б) шляхом діяльності, пов’язаної з мистецтвом:  співи, танці, читання віршів, розповідання казок, ігри-драматизації, малювання, ліплення.

Н.О. Ветлугіна  розробила теоретичні позиції дитячої творчості, які вона розглядала як у зв’язку із «зрілим мистецтвом», так і на підставі педагогічно обумовленого явища. Водночас вчена  зауважувала, що в дітей 2 – 5 років   виникають  передумови продуктивної творчості, тобто спостерігається «виникнення елементів художньо – образного втілення в малюнку, грі-драматизації, розповіді, пісні».[ 9,с. 13 ]

Специфіку  сприймання й  розуміння   дошкільниками художніх  творів; специфіку роботи з розуміння  казкою, виховання в дітей оцінного ставлення до  казкових  героїв; усвідомлення дітьми моралі казки; методику організації проведення  ігор – драматизації досліджувала Н.С.Карпинська.

Л.О.Талер  розробила  оригінальні методи, що поглиблюють сприймання дітьми авторських засобів розкриття ідеї й образів художніх  творів.

С.М.Чемортан вивчала рівень художньо – мовленнєвого розвитку дітей  у процесі їхньої літературної  діяльності. Автор  шляхом  спеціальних  завдань   з’ясувала: вміння  дітей  розрізняти літературні жанри, орієнтуватися в  характерних  ознаках кожного  жанру, аналізувати емоційно – образний зміст  літературних  творів,  оцінювання  поведінки героїв.

Позитивно впливають на формування граматично правильного мовлення рухливі ігри (Г.І. Ніколайчук), ігри-драматизації (Н.В. Гавриш), ігри-діалоги (А.Г. Арушанова) та ін.
Основною умовою розвитку мислення і мовлення є цілеспрямоване навчання.

Проблема художньо-мовленнєвої діяльності насамперед пов’язана унікальною роллю мови і мовлення  в житті людини. Мовлення акумулює  життєдайну енергію дитини, це стимул, засіб і показник її фізичного, психічного і духовного розвитку творчих здібностей засобами художньо-мовленнєвої діяльності, максимальної реалізації природної можливості.

Г.С. Костюк в концепції «Розуміння в контексті художньо-мовленнєвої діяльності»  розвив механізм мовного формування  процесу розуміння. За словами вченого, «у процесі розуміння має місце рух думки не тільки від конкретного до абстрактного, від поодинокого до абстрактного загального, а й навпаки». Водночас без абстракції, узагальнення нічого не можна зрозуміти, стверджує вчений.

Навчати дитину сприймати і розуміти художній твір у єдності й почутті це є водночас виховання в майбутньому талановитого читача. Чим більш глибоким буде сприйняття змісту художнього твору, тим більше буде його виховний вплив на життя.

Отже, сприймання художніх творів –  це складна пізнавальна діяльність дітей, що передбачає слухання, уявлення, усвідомлення прослуханого, розуміння. Розуміння викликає у дитини емоційні переживання, співчуття героям літературних творів». [3. С. 77]

В Україні різні аспекти народознавства, художньо – мовленнєвої  діяльності вивчали  такі вчені, як А.М. Богуш, Крутій К.Л., О.І. Білан,  Н.В. Гавриш, в своїх роботах вчені підкреслювали, що саме плекання національної свідомості й самосвідомості, прищеплення моральних ідеалів та ціннісних орієнтирів починається з раннього дитинства, з перших років життя дитини.

Змістовні сторони художньо-мовленнєвої діяльності дошкільника  досліджувалася   українськими вченими  доктором педагогічних  наук, професором, академіком АПН України  Богуш А.М., Гавриш Н.В. Вчені визначили  особливості оцінних  суджень  дітей  старшого  дошкільного віку в процесі сприймання  художніх текстів, педагогічні умови ефективного  формування  оцінно-естетичних суджень у процесі  художньо – мовленнєвої  діяльності.

Богуш А.М. у програмі «Витоки  мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку» [К.Освіта,1997р.] дає визначення художньо-мовленнєвій діяльності як  діяльності, яка пов’язана зі сприймання.

Позитивно впливають на формування граматично правильного мовлення рухливі ігри (Г.І. Ніколайчук), ігри-драматизації (Н.В. Гавриш).

На сучасному етапі українські вчені Крутій К. Л. та Гавриш Н. В., досліджують патріотизм як основу сучасного виховання дітей, що включає в себе формування національної свідомості та самосвідомості, тобто виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім’я України, освоєння національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, формування почуття гідності й гордості за свою Батьківщину. Вони пропонують педагогам розглядати моральне виховання як платформу формування патріотичних почуттів, що закладає основу національного виховання. Вчені звертають увагу на те, що завдання національно-патріотичного виховання треба інтегрувати в освітньо-виховному процесі.

3. Мета та завдання роботи

Дошкільний заклад, як початкова ланка системи освіти, зобов’язана вирішувати завдання морально-патріотичного виховання дошкільнят. Базовим етапом формування у дітей любові до Батьківщини є накопичення ними соціального досвіду життя,у своєму мiстi, засвоєння прийнятих у ньому норм поведінки, взаємин, залучення до світу його культури.  Слід враховувати, що дошкільник сприймає навколишню дійсність емоційно, тому патріотичні почуття у нього проявляються в почутті захоплення. Такі почуття не можуть виникнути після кількох занять. Це результат тривалоï, систематичноï і цілеспрямованоï роботи з дитиною.

Виховання дітей в дитячому саду здійснюється щомиті: на заняттях, заходах, святах, в грі і в побуті. Робота будується таким чином, щоб вона проходила через серце кожного вихованця дитячого садка. Любов маленької дитини  – дошкільника до Батьківщини починається  з відносини до найближчих людей – батька, матері, дідуся, бабусі, з любові до свого будинку, вулиці, на якій він живе, дитячого садка, мiста.

Таким чином, заклавши фундамент з дитинства, ми можемо сподіватися, що виховали справжнього патріота, який любить свою Батьківщину.

Організація освітно-виховної роботи будувалася у відповідності з принципами патріотичного виховання, які визначають вихідні положення в  роботі з дітьми.

            Принцип пріоритетності і української національної ідеї в вихованні є основоположним принципом патріотичного виховання і передбачає формування національно свідомої особистості, людини, гідної своєї держави та суспільства.

Принцип поєднання національного та загальнолюдського у вихованні, реалізується через оволодіння  державною  мовою, засвоєння  духовно – культурних  традиції народу. Від роду до народу, нації і далі до світової спільноти – такий природний шлях становлення цивілізованої людини. Порушення його спричиняє деформацію у розвитку особистості. Не можна сформувати патріота й громадянина, виховати висококультурну людину, переступаючи через культурно – історичні цінності своєї нації або загальнолюдські цінності.

            Принцип систематичності й неперервності виховання. Він забезпечує  роботу вихователів щодо послідовності  і наступності  в роботу по прилученню дітей до духовності народу, формування цілісної особистості зі стійкими громадянськими і патріотичними якостями.

Система патріотичного виховання передбачає цілеспрямоване формування в підростаючого покоління якостей, що відображають особливості психології українців: їхнього характеру, самосвідомості, способу мислення тощо. Ці принципи є часткою роботи  нашого дошкільного  закладу з національно-патріотичного виховання.

Виходячи, з вище викладеного   в дошкільному навчальному закладі намітилися такі напрямки роботи з  вихованцями:

1. Ознайомлення з національними предметами, які вперше пробуджують душу дитини, виховують в ньому почуття краси, допитливість, повинні бути національними. Це допоможе дітям із самого раннього віку зрозуміти, що вони – частина великого українського народу;
2. Широке використання всіх видів фольклору (казки, пісеньки, прислів’я, приказки, хороводи тощо). В усній народній творчості як ніде збереглися особливості риси українського характеру, притаманні йому моральні цінності, уявлення про добро, краси, правди, хоробрості, працьовитості, вірності.

Знайомлячи дітей з  загадками,  прислів’ями, казками, ми тим самим залучаємо їх до загальнолюдських моральних цінностей. Усний  народний  фольклор  поєднує  слово, музичний ритм, співучість. У прислів’ях і загадках, потішках,  влучно оцінюються різні життєві позиції, висміюються недоліки, вихваляються позитивні якості людей. Особливе місце у творах усної народної творчості займають поважне ставлення до праці, захоплення майстерністю людських рук. Завдяки цьому, фольклор є найбагатшим джерелом пізнавального і морального розвитку дітей.

3. Велике місце в прилученні дітей до народної культури повинні займати народні свята і традиції. У них фокусуються накопичені століттями найтонші спостереження за характерними особливостями часів року, погодними змінами, поведінкою птахів, комах, рослин. Причому ці спостереження безпосередньо пов’язані з працею та різними сторонами суспільного життя людини у всій їх цілісності і різноманітті.
4. Дуже важливо ознайомити дітей з народно-декоративним розписом.

Враховуючи шляхи та принципи які з’явилися в ході роботи над проблемою,  педагогічний колектив напрацював нові підходи і нові шляхи до виховання патріотизму як базової якості особистості дошкільника.

Основна ідея даного досвіду – забезпечити формування у дітей  патріотичного почуття, до соціального, природного і культурного оточення, закласти патріотичне ставлення до  світу  на основі виховання любові та поваги  до рідних людей, розвинути  усвідомлення дошкільників  взаємозв’язку  між  поколіннями, формувати мовну  та мовленнєву компетенцію у дошкільників.

Найважливішим пріоритетом в роботі нашого дошкільного навчального закладу є   формування ціннісного ставлення особистості до свого народу, Батьківшини, держави, нації.

Узагальнення  досвіду  роботи  полягає в тому, щоб  привести в систему матеріал, який  використовується в  роботі,  і допомогти  педагогам  під час  виховання у дошкільників   патріотичного сприймання, патріотичного почуття, соціально морального розвитку на матеріалі з усної народної творчості, художньої літератури, лексичних та граматичних ігор, театрально-ігрової та  образотворчої діяльності.

Проблема художньо-мовленнєвої діяльності має широкий спектр завдань які  сприяють формуванню національно-патріотичної особистості дошкільника і передбачають:

• ознайомлення дітей з фольклорними творами, творами письменників-класиків та сучасних українських письменників;
• навчання дітей слухати і розуміти зміст художніх творів;
• навчання дітей відповідати на запитання за змістом прослуханих творів;
• прищеплення вмінь відтворювати зміст знайомих творів у активній художньо – мовленнєвій діяльності;
• розвинення поетичного слуху, бажання вивчати вірші на пам’ять;
• формування вмінь та навичок виразно та емоційно відтворювати зміст   художнього твору;
• формування оцінних суджень, виховання адекватних естетичних та моральних оцінок до поведінки героїв;
• розвиток навичок самостійності у художньо-мовленнєвій та театрально-ігровій діяльності;
• формування мовної культури, оволодіння і вживання української мови;
• забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб і почуттів.

У процесі роботи з педагогами розроблено механізм технології формування патріотичних рис та якостей особистості у дошкільників, підібрано методи навчально-виховної діяльності, які стимулюють процес засвоєння патріотичних знань, вироблення волі в їх практичній діяльності, це:

• методи організації навчально-пізнавальної діяльності, методи формування свідомості особистості ;

2) методи навчально-пізнавальної діяльності , методи організації діяльності вихованців і                                                                         формування досвіду поведінки;

3) методи контролю та самоконтролю в навчальній діяльності методи стимулювання діяльності, поведінки вихованців.

 

4. Виклад основного матеріалу

Формування основ національно-патріотичного виховання засобами художньо-мовленнєвої діяльності є діяльність, яка пов’язує принципи національно-патріотичного виховання зі сприйманням літературних творів, їх виконанням, відтворенням, яка супроводжується образним, виразним мовленням, словесною творчістю, тобто в основі художньо-мовленнєвої діяльності лежать театрально-ігрова діяльність, мовленнєва, образотворча, творча, які допомагають сформувати відповідальну й розсудливу особистість, яка любить країну й водночас позитивно ставиться до всього світу.

У реалізації  зазначених завдань ми спираємося на принципи розвитку, навчання та  виховання, єдності патріотичного, соціально-морального та мовленнєвого розвитку, врахування вікових та індивідуальних особливостей.

В розробці моделі національно – патріотичного виховання засобами художньо-мовленнєвої діяльності ми  врахували сукупність чинників, важливих для розв’язання завдань, а саме:

1. Підвищення теоретичного і практичного рівня педагогів.
2. Спеціально організований процес навчання, який ґрунтується на особистісно орієнтованій моделі взаємодії його учасників.
3. Створення системи мовленнєвої роботи, спрямованої на поступовий перехід дитини від репродуктивних до мовленнєвотворчих дій.
4. Інтегрований підхід патріотичного виховання через всі освітні лінії Базового компоненту дошкільної освіти.
5. Активізація різних форм і методів роботи з патріотичного виховання шляхом ознайомлення дітей з усним народним фольклором, предметним довкіллям, природою, соціумом, театрально-ігрової, художньо-мовленнєвої діяльності, які впроваджуються у вільний час.

Визначені основні напрямки роботи з патріотичного виховання:

–  виховання в дитини любові і почуття причетності до своєї сім’ї, до дитячого садка, вулиці, міста;

–  формування бережливого ставлення до природи рідного краю;

–  формування толерантності, почуття поваги до інших людей;

–  формування поваги до моральних цінностей,традицій, звичаїв, культури рідного

народу;

Педагогічне керівництво патріотичного виховання та художньо-мовленнєвої  діяльності вимагали  від вихователів  таких професійних та особистісних якостей, як-то:

– рівень професійної підготовки, що передбачає знання програми навчання та виховання дошкільників, володіння педагогічними технологіями навчання та розвитку мовлення, вміння на практиці реалізувати отриманні знання;

– уміння орієнтуватися на індивідуальні особливості кожної дитини, забезпечення оптимальних умов розвитку дошколят;

– дотримання у стосунках з дітьми партнерства, співробітництва, підтримка їхніх інтересів, заохочення до творчої діяльності;

– особистісна готовність до творчості;

– наявність у педагога спеціальних здібностей чи навичок з художньо-мовленнєвої діяльності, що дозволяють зацікавити дітей процесом виконання роботи;

Отже творча особистість педагога, його професійний рівень – важлива умова, яка сприяє реалізації принципів національно – патріотичного виховання та формуванню художньо- мовленнєвої діяльності  у дошкільників.

Були сплановані етапи роботи щодо поступового та системного підходу до вирішення поставлених завдань які б забезпечили психолого-педагогічний супровід  впровадження роботи з національно-патріотичного виховання засобами художньо-мовленнєвої діяльності.

На першому етапі роботи метою було: визначення стану національно-патріотичного виховання в дошкільному закладі. Створення умов для проведення роботи. Активізація роботи з народознавства.

Проведено діагностичне обстеження педагогів, дошкільників та вивчено рівень створення в родинах умов щодо формування патріотичних рис, народної культури.

Обов’язковою передумовою роботи з дошкільниками з питань патріотичного виховання стала необхідність створення відповідної матеріальної та навчальної бази (добір та розробка ігор, конспектів занять, наочності, обладнання тощо). З цією метою  було створено культурно-мовленнєве розвивальне середовище груп: оформлено національно-патріотичні  куточки з державною та народною символікою, де розміщено герб та прапор України, українські рушники, сорочки-вишиванки, український посуд та іграшки, фотографії визначних місць Запоріжжя, народні іграшки, предмети народно-прикладного мистецтва.

В групах оформлено добірку віршів про Україну, Запоріжжя, рідну природу, Батьківщину; зібрано бібліотечку українського фольклору: народні прикмети, прислів’я, легенди, загадки, заклички, колисанки, народні ігри, тощо; підібрано фонотеку українських пісень; зібрано дидактичні, народні, рухливі ігри на  вдосконалення  знань з патріотичного виховання.

В старших групах створено міні-музеї «Керамічної іграшка», «Хліба» де зібрані предмети народного побуту та національного мистецтва.

Робота здійснювалася в трьох напрямках:

• робота з вихователями;
• робота з дітьми;
• робота з сім’єю.

Аналіз вивчення рівня життєвої компетенції дошкільників з патріотичного  виховання  свідчив  про те, що  дошкільники  недостатньо  приділяють увагу  українським  куточкам, не цікавляться предметами народно – прикладного мистецтва, замало ознайомленні з  кращими зразками  народного фольклору. Вихователі користуються  старими  методами  і  прийомами, які не задовольняють емоційну сферу дітей  молодшого віку, від цього – низький пізнавальний  інтерес у дітей  до художніх творів, не впроваджуються лексичні, граматичні ігри і вправи, які  б розвивали мовленнєві та творчі здібності  у дітей  засобами  художньої літератури.

З метою проведення змістовної та ефективної роботи з дітьми  в групах організовано роботу художньо-естетичних центрів: літературного, музичного, образотворчого, театрального.

Проведено круглі столи для підвищення рівня знань педагогів нормативно-правових документів, проблемні семінари, що регламентують діяльність дошкільного навчального закладу з патріотичного виховання.

Одним з важливих напрямків  роботи  патріотичного виховання є прилучення дітей до народознавства. Тож було організовано спеціальне навчання дітей через проведення міні-занять з народознавства,  розроблено перспективний план «Україна – моя країна», який реалізовував завдання: з вивчення української культури, державних символів, звичаїв рідного народу, ознайомлення з характерними ознаками побуту українців (житло, одяг, предмети побуту, народна іграшка), народних ремесел (гончарство, вишивка, килимарство, тощо), символів (верба і калина, вінок, рушник).

На міні-заняттях приділялася увага вихованню у дітей патріотичних почуттів, які засновувалися  на інтересі до найближчого соціального, природного і культурного оточення (сім’ї, батьківського дому, рідного міста, села, країни, традицій та звичаїв свого народу). Цикл занять «Моя сім’я, моя родина» сприяли вихованню позитивного ставлення до світу, що закладається на основі виховання любові та поваги до найрідніших людей (мами, тата, бабусь, дідусів, братів, сестер), усвідомлення тісного взаємозв’язку між поколіннями, що є основними завданнями освітньої лінії «Дитина у соціумі».

Ефективним методом було використання віршів М. Підгірянки «Мій дідусь», «Моя бабуся», «Мама». Краще ознайомитися з родиною вихованцям допомагали сімейні фотоальбоми, портрети родин, родинні деревця, виготовлені батьками та дітьми.

На міні-заняттях з народознавства вирішувалися завдання освітньої лінії «Дитина у світі природи», через ознайомлення дітей з природою рідного краю. При цьому акцент вихователі  робили на красі, розмаїтті, багатстві та особливостях природного довкілля нашої країни виховуючи любов до нього, цьому сприяли  теми: «Природа рідного краю», «Рідне місто Запоріжжя», «Мій дитячий садок». Дошкільникам надавалися уявлення про різні типи природних ландшафтів Запоріжжя, України (степи, водойми, річки, моря. тощо), її специфічний рослинний і тваринний світ, визначні природні об’єкти (найбільші річки, озера, найвищі гори, природні заповідники), характерні для певної місцевості кліматичні умови тощо.

В перспективний план з народознавства також включалися заняття по ознайомленню з рідним містом, площами, вулицями, визначними місцями, що є одне  із  завдань  формування основ національно – патріотичного виховання.

Цікаво і корисно проходили заняття щодо  ознайомлення з державною символікою України (прапором, гербом, гімном); надання  інформації про людей, які прославили нашу країну (художників, композиторів, письменників, спортсменів) та характерні риси українського народу взагалі (миролюбність, доброзичливість, гостинність, працелюбність, творчість, мудрість тощо).

Ще одним важливим напрямом роботи на міні-заняттях з народознавства було вивчення культури, звичаїв рідного народу шляхом ознайомлення з характерними ознаками побуту українців (житлом, одягом, предметами побуту, народною іграшкою), народним ремеслом (гончарство, вишивка, килимарство, лозоплетіння тощо), символами (верба і калина, вінок, рушник).

Вагомою є роль народних традицій та обрядів: вони привертають  увагу дошкільників до цінностей предків, створюють позитивний настрій, розкривають основи правомірної поведінки,  навчають проявляти толерантність до всього живого.

В процесі ознайомлення дітей на міні – заняттях  з традиціями і звичаями емоційний досвід дітей збагачувався новими враженнями, розширювалося коло їхніх знань про довкілля, зокрема про близьких людей та свою малу Батьківщину. Залучення дітей до підготовки і відзначення свят народного календаря пробуджував в них любов до рідної землі, повагу до людей праці, інтерес до історії своєї країни.

Міні-заняття з народознавства підсилювали роботу з формування патріотично налаштованої особистості.

З метою підвищення ефективності проведення міні – занять, ознайомлення дітей з витоками народознавства, було систематизовано матеріал про народні свята, символи та обереги, національний одяг, традиційну українську кухню та хатній інтер’єр, зібрано художні твори про Україну.

Результатом було те, що вихователі доцільно обирали форми роботи з патріотичного виховання та вирішували їх в комплексі у різних видах діяльності: заняттях, бесідах, індивідуальному спілкуванні, морально – ігрових ситуаціях, читанні художніх творів, святах розвагах, тощо.

Освітньо – виховний процес був побудований на  усній  народній творчості, зокрема на казках, віршах, легендах, прислів’ях, піснях, тощо.

Другим етапом роботи з формування основ національно-патріотичного виховання була поглиблена робота з художньо-мовленнєвої діяльності (на матеріалі українських народних  казок).

Велика увага приділялась роботі над казками, як одному із жанрів усної народної творчості. Ми вважали, що ознайомлюючись з яскравою мовою казок, діти будуть  захоплюватися образним мовлення, характерними  особливостями  казкових героїв, а це буде спонукати  дітей до творчої діяльності. Дана робота позитивно вплинула  на  вміння дітей відчувати співучість української мови засобами художньої літератури, допомагала  малятам  подивитися на навколишній світ іншими очима, казки сприяли образності та виразності мовлення у дітей.

Пройшли серії  занять  в дошкільних групах:

–  «Слухаємо казку»;  молодші групи.

–  «Слухаємо, розповідаємо казку»;середні групи.

– «Слухаємо, розповідаємо, уявляємо казку»; старші групи.

Робота з художньо-мовленнєвої діяльності  будувалася на читанні, розповіданні, переказу, складанні власних казок; вправлянні дітей у граматично правильному мовленні, звуконаслідуванні  вираз, слів, фраз, відтворенні народних  образів,  виразів, формуванні вмінь емоційно відгукуватися на  їхній зміст, виконанні  дій відповідно до тексту.

Дітей знайомили з українськими народними казками, доступними  розумінню дітей,  на заняттях використовували роботу над мовленням: це лексичні ігри та вправи з метою активізації мовлення дітей: «Скажи лагідно», «Я почну, а ти продовжиш  речення», «Назви правильно героя», збагачування словника дітей образними поетично-художніми виразами: лисичка – сестричка, зайчик – побігайчик, мишка – шкряботушка;  фразеологізмами  «Як мед, так і ложкою», «Про вовка  промовка»; приказками, прислів’ями «Добре роби, добре й буде», «У страху очі великі», «Правди не сховаєш», допомагали дітям відчути емоційне забарвлення мовлення.

З метою вправляння в мовному диханні та дикції впроваджувалися ігри в звуконаслідуванні: «Хто уважний», «Фонетична зарядка», «Хто більше запам’ятав слів на звук».

В роботі з дітьми використовувалися чарівні та соціально-побутові казки.

Українські народні казки «Колобок», «Семеро козенят та вовк», «Ріпка», «Івасик – Телесик», «Морозко», «Царівна – жаба», «Дідова дочка і бабина дочка» та інші, головними героями яких є позитивні персонажі (носії добра й справедливості), які виходять переможцями над будь-якими злими силами, а негативні герої (носії зла) неминуче бувають покарані, допомагали дітям зрозуміти поведінку героя, його характер та сприяли формуванню  вмінь надати оцінні  судження  головним героям  казок.

Використання соціально – побутових  казок виховувало у дітей бажання творити добро, справедливість, чуйність. Саме тому трапляється у літературі ще й друга назва цих казок – «народні оповідання». Це дидактично – повчальні твори, які зображують людське життя, любов до праці, до землі, до рідного краю, тісний зв’язок життя кожної людини з його роллю «Правда і Неправда», «Біда», «Ледащиця», «Мудра дівчина» тощо, сімейно-антагоністичні казки «Два брати», «Гостинець батькові».

Робота над казками допомогла дітям глибше пізнати минуле, вихованню любові до рідної України, гордості за минуле, громадянські почуття, високі моральні якості.

Вихователі виховували у дітей ставлення до родинних традицій й повагу до батьків, пропонуючи дітям прислів’я та приказки: Одна мати вірна порада. На сонце тепло, а біля матері – добре. Шануй батька й неньку, то буде тобі скрізь гладенько та інші. А ще пропонували відгадати дітям загадки: Красивий, щедрий, рідний край. І мова наша – солов’їна. Люби, шануй, оберігай. Усе, що зветься … (Україна).

Внаслідок цієї роботи діти були активніші під час занять, вони емоційно-позитивно реагували на зміст українських казок, повторювали окремі фрази, звуконаслідування, образні вирази, знаходили знайомих героїв казок у книжці, на  ілюстраціях.

Відбулась корекція в організації і здійсненні навчально-пізнавальної діяльності на заняттях з художньо-мовленнєвої діяльності. Структура заняття була націлена на збагачення словника (лексичні ігри та вправи), граматичну упорядкованість (ігри з дітьми за художнім твором), переказування, розповідання літературних творів та  творчі завдання.

Діти молодшого дошкільного віку на заняттях «Слухаємо казку» вправлялися у звуконаслідуванні фраз, лексиці, вихователі створювали емоційно позитивний фон заняття.

Діти середнього дошкільного віку під час серії занять «Слухаємо, розповідаємо казку», вчилися розпізнавати знайомих героїв казок на ілюстраціях, співвідносити їх за змістом казки, описувати, пригадувати зміст казкових ситуацій, відповідати на запитання за змістом казки за ілюстраціями, знаходити повтори, яскраві специфічні вирази, визначати мораль казки.

Головним в роботі з дітьми було: навчити самостійно розповідати та переказувати казку, літературний твір, вміти скласти розповідь. З навчання дітей розповіданню казок   використовувалися  такі форми і методи в роботі:

–  колективний діалог;

–  складання описової  розповіді за іграшками;

–  складання розповіді  на основі сюжетних  картин;

–   розповідь за картинкою;

–   складання сюжетної розповіді за серією картин;

–   переказ літературних творів;.

Серія занять «Слухаємо розповідаємо, уявляємо казку» пройшла в старших групах.

Діти вчилися складати казкові історії за поданим планом, розповіді за власними  схемами-моделями та  творчі  розповіді на запропоновану тему педагогом.

З метою підвищення мовленнєвого розвитку вихованців, вихователями впроваджувалися схеми-моделі, лексико-граматичні схеми, коректурні таблиці, символи,  карти Яна Проппа.

Образне емоційне сприйняття змісту усного народного фольклору допомагало у засвоєнні дітьми тем: «Мій рідний край», «Запоріжжя – моє місто», ознайомленню з державними символами України: прапором, гімном, формуванню знань про національні обереги: вінок, хліб, верба та калина, рослинні й тваринні символи. Знання про державні символи та  національні обереги підсилювалися вивченням віршів, читанням легенд.

У формуванні патріотично налаштованої особистості вагомою є роль народних традицій та обрядів: вони привертають увагу дошкільників до цінностей предків, створюють позитивний настрій, розкривають основи правомірної поведінки, навчають проявляти толерантність  до всього живого. В процесі ознайомлення з традиціями і звичаями емоційний досвід дітей збагачувався новими враженнями, розширювалося коло їхніх знань про довкілля, зокрема про близьких людей та свою малу Батьківщину. Залучення дітей до підготовки і відзначення народних свят пробуджує в них любов до рідної землі, повагу до людей праці, інтерес до історії своєї країни.

На третьому етапі роботи метою було: інтегрований підхід національно-патріотичного виховання та художньо-мовленнєвої діяльності через всі види діяльності. Реалізація їх в самостійно-художній діяльності дошкільників.

Робота з дітьми ускладнювалася – вихователі пропонували дітям більше самостійності у виборі під час розповідання, переказу, складання творчих розповідей. Символічне застосування схем-моделей було спрямовано на розвиток зв’язного мовлення, мислення, уяви, пам’яті, творчого потенціалу дітей, що відобразилось в подальшій словесній творчості дітей.

Діти самостійно складали власні схеми, за якими виникали авторські казки, казки на новий лад, а згодом, і дитячі авторські вірші.

В заняття включалися емоційно – експресивні ігри,  які використовували вихователі. Вони сприяли більш глибокому розумінню характерних ознак героїв, допомагали передавати його голос, жести, міміку, інтонаційну виразність голосу, що збагачувало чуттєвий та когнітивний  досвід.

Під час роботи над літературними творами виховну функцію та емоційний вплив на дітей старшого дошкільного віку здійснювало ознайомлення з афоризмами – вони легко засвоювалися і ставали девізом дітей на все життя: «Шануй людей, і тебе шануватимуть»,  «Не думай про страх, то його й не буде».

Отримані знання та навички дітей під час занять допомогли дітям відтворювати зміст знайомих творів. Проведена робота з дітьми старшого дошкільного віку дала позитивні результати. Діти навчилися сприймати виразні засоби казки: фантастичні перетворення, чарівні речі, впізнавання казкових елементів, зачин, кінцівка, повтори, вставні пісеньки, під час складання власних розповідей використовувати образні вирази, висловлювали своє ставлення до поведінки позитивних та негативних героїв, зіставляли вчинки казкових героїв із власною поведінкою .

Ефективною формою роботи щодо підвищення рівня мовленнєвих вмінь та навичок було впровадження інноваційної технології «Психолого-педагогічне проектування взаємодії вихователя з дитиною» Т. О. Піроженко. У дітей покращилися знання про рідне місто, історію рідного краю, природу, сім’ю, традиції та звичаї свого народу. Діти оволоділи вміннями та навичками у складанні розповідей, переказів про рідний край, рідну природу, країну, родину.

Доброю традицією в закладі є відзначення Дня іменинника. Діти заздалегідь готують подарунки, пісні. Сюрпризні моменти готують й самі іменинники. Залучаються до роботи й батьки: вони допомагають дітям та приймають участь у святах.

У патріотичному сприйманні народного українського фольклору велике значення мають художні засоби виховання дошкільнят в образотворчій діяльності. Звичаї, обряди, традиції та інші елементи національної культури закріплювалися  в образотворчій діяльності.

Цікаві дитячі малюнки за сюжетами народних казок поглиблювали знання дітей про національний фольклор. Дитячі малюнки відображали національний колорит: рушники, вінок, сорочки, калина, коники, чарівний птах та інші.

Завдяки впровадженню інноваційної технології Л. О. Шульги «Розвиток творчих здібностей на заняттях з малювання», дитячі малюнки виходили яскраві, барвисті. Техніка виконання була різноманітною: колаж, монотипія, накрап, «печатка», «пальчики – палітра» та інші.

Робота з педагогами на цьому етапі була спрямована на розвиток творчого потенціалу педагогів, на організацію і здійснення навчально-пізнавальної діяльності у дітей, формування самоконтролю, самооцінки у дітей старшого дошкільного віку.

Були використані форми роботи, які сприяли розвитку творчих здібностей дітей:

– малювання словесного портрету головних дійових осіб;

– заміна закінчення або початку казки;

– введення в казковий сюжет нового героя;

– поширення казки новими епізодами;

– уявлення себе на місці героя;

– перетворення казки на коротеньке оповідання та веселий віршик;

– імпровізація і виконання літературних творів;

– інсценування літературних творів.

– малювання образів засобами художніх творів;

– складання розповідей за власними малюнками;

– літературно-мовленнєві ігри;

– обігравання іграшок;

– знайомство з кращими зразками народного казкового фольклору та їх театралізація;

– ігри з ляльковими театром;

– емоційно – експресивні ігри;

– переказ творів у дійових особах;

– розвиваючі ігри, які сприяють розвитку уяви.

Педагогами впроваджувалися імітаційно-ігрові вправи і творчі завдання: «Скажи голосом лисички», «Вгадай, з якої казки герой», «Поміняй голос», «Уяви собі», «Покажи на обличчі холодний вітер», «Уяви собі, що ти дерево: ялинка, тополя, горобина», які були направлені на формування мовленнєвого розвитку та розкриття творчих здібностей дітей.

В самостійній діяльності дітям надавалися художні завдання: «Намалюємо казку», «Створимо мультфільм», тощо. Діти вчилися прийомам входження в картину, використовуючи творчі завдання: «Підбери фарбі настрій», «Заміни картину на червоний колір», «Що відбудеться?».

Спостерігаючи за діяльністю дітей ми відзначали, що дітям подобається створювати власні казки зі своїми героями, складати про них розповіді, або описи з міркуванням; діти молодших груп успішно складали коментарі до своїх малюнків в вигляді міні – розповідей.

Діти старшого дошкільного віку оволоділи вмінням – знаходження адекватних виразно-образотворчих засобів для втілення доступних і різних художніх образів (у малюнку, грі-драматизації, театралізованій грі, творчій розповіді); під час перевтілення в художній образ спостерігалась індивідуальність в манері виконання (самовираження) і характеру вираження свого ставлення дитячі  практичні продукції носили  елементарні  художні прояви.

Театралізована  діяльність – один із компонентів  художньо-мовленнєвої діяльності, який сприяє формування патріотичного почуття та патріотичного сприймання, це засіб  розвитку гарного образного літературного  мовлення, що дає змогу дитині  виразити свої  емоції, ставлення до літературного образу, увійти в роль казкового героя, самостійно бувати зв’язне  мовлення.

Театралізована діяльність є могутнім чинником мовленнєвого розвитку, патріотичного виховання  дітей. Під час  підготовки  до вистав, коли діти спеціально  готують  свої ролі, вони збагачують своє мовлення образними  літературними  виразами, оволодівають вербальними  та невербальними  засобами виразності. Мовлення  дітей  стає більш зрозумілим, виразним, граматично оформленим.

Музичний керівник дошкільного навчального закладу Овчатова І. Л. підготувала ряд    театральних вистав, які сприяли розвитку у дітей вмінь «входити в образ», самовиражатися, усвідомлювати мовленнєві та виконавські дії, брати участь в театралізованих іграх, виставах. Діти з задоволенням перевтілювались в різні художні образи, переміщували здобуті знання, уявлення в самостійну ігрову діяльність.

Так пройшли вистави: «Семеро козенят і вовк», «Івасик-Телесик», «Подорож  соняха», «Осінній ярмарок» , «Свято Великодня», «Різдвяні свята»,  та інші.

Яскраві та емоційні дитячі спектаклі, ранки, свята та розваги свідчили про покращення рівня  театральних здібностей у дітей, з якими проводилась систематична робота з художньо – мовленнєвої діяльності.

Шанобливому ставленню до культури, традицій та звичаїв, формуванню високої культури спілкування сприяли проведені свята: «Щедрий вечір», «Українські рушники – скарби народні навіки», «Мандруємо по Україні», «Свято мами», «Моя бабуся – золоті руки» та інші.

Пройшов ряд зустрічей під час літературних ранків з батьками, Шевченківських днів, на яких бабусі читали авторські вірші, співали колискові для своїх онуків. Велике задоволення приносили розваги «Казка кличе в гості», «Казковий калейдоскоп», літературні ранки, присвячені творчості українських письменників, ігри-драматизації знайомих казок, інсценування художніх творів.

До спільної роботи з педагогами були залучені батьки наших вихованців. Вони допомагали в підготовці та організації свят, розваг, театральних вистав. Організовано випуск дитячої газети «Казкарик», в якій розміщалися казки, вірші, складені дошкільниками самостійно та з допомогою батьків.

Системна і послідовна робота визначила інтелектуально-творчу спрямованість спеціальних завдань і занять з вихованцями. Центральне місце в роботі було відведено патріотичному вихованню, розвитку мовлення дітей. Це допомогло створити розвивальне середовище, що містить в собі ознаку новизни, підвищити пізнавальну активність, розвинути контроль і самоконтроль, стимулювати і мотивувати до відповідної діяльності дітей.

Ефективними в роботі були методи та прийоми з патріотичного виховання:

• екскурсії вулицями рідного міста, до історичних пам’яток, визначних місць;
• розповіді вихователя;
• бесіди з цікавими людьми;
• екскурсії;
• спостереження;
• дидактичні, сюжетно-рольові ігри;
• заняття з циклу «Історичні цікавинки»;
• розгляд ілюстративних матеріалів;
• читання та інсценування творів художньої літератури;
• слухання народної, класичної, сучасної музики;
• розглядання творів образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва;
• розв’язування проблемних ситуацій;
• запрошення членів родин у дитячий садок;
• спільні з родинами виховні заходи;
• виставки, конкурси;
• свята,  розваги.

 

5. Висновки

 Організація методичної роботи з педагогами щодо формування національно-патріотичного виховання засобами художньо-мовленнєвої діяльності позитивно вплинула на якість освіти. Покращився рівень життєвої компетенції освітніх ліній «Дитина у світі природи», «Мовлення дитини», «Дитина у соціумі», «Дитина у світі культури».

Потенційні можливості дошкільників щодо патріотичного виховання реалізовувалися в спостереженнях, природному, культурному, соціальному довкіллі, екскурсіях вулицями рідного міста, в знаннях визначених місць Запоріжжя, слуханні класичної музики, розгляданні творів образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва. Дошкільники знають та розпізнають державну символіку України, народні символи, традиції, свята.

Діти оволоділи вміннями підтримувати бесіди на різні теми, складати різні розповіді, міркування. У них сформувалося вміння надавати оцінку почутому та власним судженням, що є підґрунтям для подальшого формування переконань і світоглядної позиції особистості.

Моніторинг рівня життєвої компетенції дошкільників з патріотичного виховання з 2013 по 2015н.р.

 

2013-2014	2014-2015	2015-2016
Високий  рівень -0%	Високий рівень-13%	Високий рівень-33%
Достатній рівень-0%	Достатній рівень-37%	Достатній рівень-30%
Середній  рівень-60%	Середній  рівень-37%	Середній рівень-33%
Низький рівень-40%	Низький рівень-13%	Низький рівень-3%

Аналізуючи дані, можна зробити висновок, що в результаті систематичної і послідовної роботи педагогів діти отримали необхідні знання з патріотичного виховання, художньо-мовленнєвої компетенції. Проведена робота з дошкільниками позитивно вплинула на виховання у дітей любові до рідного краю, шанобливого ставлення до своєї родини, до дитячого садка, вулиць міста. У дітей сформовані пізнавальні здібності, покращилися проектно-дослідницькі уміння, діти старшого дошкільного віку здатні творчо і логічно мислити.

Робота в дошкільному навчальному закладі продовжується, ми прийшли до висновку, що для отримання позитивних результатів з патріотичного виховання засобами художньо-мовленнєвої діяльності дітям необхідно якнайбільше надавати можливість самоутверджуватися і самореалізовуватися як на заняттях, так і в повсякденному житті. Це допоможе дитині виразити свій внутрішній світ, своє відношення до героїв, відношення до художніх творів, використовуючи різнобарвні засоби мови. Як сказав Сухомлинський В. О.: «Відчуття краси, розбуджені мистецьким твором, вимощують шлях до душі вихованця».

Для підвищення якості дошкільної освіти, забезпечення її сталого інноваційного розвитку педагогічний колектив дошкільного навчального закладу здійснює формування різнобічно розвиненої, духовно багатої, оптимістично та патріотично налаштованої особистості, починаючи з перших років життя дитини і завершуючи її вступом до школи.

Сподіваємось, що проведена робота педагогічного колективу буде реалізована у подальшій практичній діяльності наших дошкільників. Бо саме в дошкільному віці здійснюється усвідомлення свого «Я», свого коріння, культури, а згодом проростає поняття «Ми», бажання жити в мирі та злагоді з собою та Всесвітом. Узагальнюючий матеріал досвіду можна використовувати вихователям дошкільного навчального закладу, які розпочинають поглиблену роботу щодо патріотичного виховання, формування художньо-мовленнєвої компетенції у дошкільників.

 

6. Література
7. Про дошкільну освіту: Закон України – К., 2001.
8. 2. Про освіту: Закон України // Освіта. – 1991. – 25 червня.
9. Концепція національно-патріотичного виховання молоді, затверджена наказом Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства освіти і науки України, Міністерства оборони України, Міністерства культури і туризму України від 27.10.2009 № 3754/981/538/49;
10. 4. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні / – К., 2012.
11. 5. Програма «Дитина в дошкільні роки». «Ліпс», Запоріжжя, 2010.
12. 6. Богуш А. М., Лисенко Н. В. Українське народознавство в дошкільному закладі: Практикум: Навч. Посіб. – К.: Вища шк., 2003. – 206 с.
13. Богуш А. М. Витоки мовленнєвого розвитку дітей дошкільного віку. (програма та методичні рекомендації). Київ. 1997. [150 с.]
14. Ветлугіна Н. О. Музичний розвиток дитини. – М., 1990, [120с.]
15. Гавриш Н. В., Богуш А. М., Котик Т. І. Методика організації художньо-мовленнєвої діяльності дітей. Київ. 2006. [220 с.]
16. Найден О. С. Українська народна іграшка. Смислові та обрядові основи // ОМ – 1991 – №3 – с.27-30
17. Поніманська Т. І. Дошкільна педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: „Академвидав”, 2006. – 456 с. (Альма-матер)
18. 12. Русова С. Вибрані педагогічні твори. – К.: Освіта, 1996. – 304 с.
19. Крутій К. Л. Гавриш Н. В. Національно-патріотичне виховання у ситуації соціального неспокою: змінюємо підходи //Дошкільне виховання N 8 2015р.
20. Каплуновська О. Сучасний погляд на патріотичне виховання. Особливості організації роботи з дошкільниками // Дошкільне виховання N 8 2015р.

 

Інтернет-ресурси з питань патріотичного виховання

1. Інститут проблем виховання НАПН України ipv.org.ua/publications/zbirnuk.html

Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (методичний посібник «Роль педагога в посиленні патріотичного виховання») moippo.mk.ua/index.php/vixovna-robota

2. Патріотичне виховання дошкільників https://uk.wikipedia.org/wiki/
3. Патріотичне виховання www.marite.org.ua/index/patriotichne_vikhovannja/0-161
4. Патріотичне виховання ДНЗ №27dnz27.edu.kh.ua›dlya_batjkiv…razom/patriotichne…
5. Шляхи, форми, методи патріотичного виховання. novovorontsovka-dnz1.edukit.kherson.ua›…downloads…
6. Патріотичне почуття. lit.govuadocs.com.ua/docs/1158/index-258796.html
7. Основні завдання патріотичного виховання старших дошкільнят. teremok32.cherkassydnz.com/?p=181

ДОДАТКИ

УКРАЇНО МОЯ, БАТЬКІВЩИНО МОЯ

СТЕЖИНКИ ТА ВУЛИЦІ РІДНОГО КРАЮ

• Рідна вулиця, на якій мешкає дитина. її назва, історія назви вулиці, що знаходиться на цій вулиці (сквери, парки, пам’ятники, обеліски, споруди, підприємства, транспорт, установи тощо). вулиці (та рідні стежини), на яких мешкають близькі та рідні дитині люди (бабуся, дідусь, тітка, сестри тощо), їх назви, історія назв, що знаходиться на цих вулицях.
• Вулиця, на якій розташовано дошкільний заклад, її назва, історія назви, споруди, підприємства, сквери, парки.
• Головна вулиця міста (селища, села), її назва, історія назви, що знаходиться на цій вулиці (сквери, парки, пам’ятники, обеліски, споруди, підприємства, установи, транспорт).
• Проспекти та площі, майдани міста, історія їх назви, що специфічного є на кожному проспекті.
• Бульвари міста, історія їх назви, що специфічного є на кожному бульварі.
• Пам’ятники, історичні споруди, обеліски міста, їх історія, музеї міста.
• Парки, сквери міста, історія їх назви. транспорт міста (селища, села).
• Природний ландшафт міста (селища, села): річки, гори, море, озеро, став, ліс тощо.
• Історія рідного міста (селища, села, мікрорайону), його назви, історичні корені поселення, історична назва.
• Назва області (району), в якій розташоване місто (селище, село), її історичні віхи, природний колорит, чим славиться область (район), чим багата, найбільш відомі споруди, підприємства, пам’ятники, заказники, національні герої.

НАША БАТЬКІВЩИНА

Наша Батьківщина – Україна, самостійна незалежна держава. 24 серпня – день утворення незалежної самостійної держави Україна. Столиця України – місто Київ. Київ розкинувся на мальовничих зелених схилах Дніпра-Славутича. У Києві працює український уряд, Верховна Рада України, президент. Головна вулиця Києва – Хрещатик. У Києві багато парків, пам’ятників, проспектів, є метро. На вулицях Києва багато каштанів.

Україна багата хлібом, вугіллям, цукром. На Україні вирощують льон. Найбільш великі міста України – Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Донецьк, Запоріжжя.

Заказники України: Асканія Нова, Софіївський парк (Умань), Хортиця (Запоріжжя), карпатські і кримські ліси (відповідно регіону познайомити дітей з заказниками).

Гори України: Кримські, Карпатські гори. Моря – Чорне, Азовське. Порти України – Одеса, Маріуполь, Іллічівськ, Бердянськ та ін.

Ріки України: Дніпро, Південний Буг, Тиса, Черемош, Дністер (та річки тієї місцевості, де мешкає дитина.

                 

ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ УКРАЇНИ.

КАРТА УКРАЇНИ

Довідка: історико-етнографічні райони України: Полісся, Волинь, Поділля (басейн Південного Бугу, лівобережжя Дністра), Наддніпрянщина (Київська, Чер­каська, Дніпропетровська, східна частина Кіровоградської, західна Полтавської та Чернігівської областей), Карпати і Прикарпаття, Слобожанщина (Харківська, Сумська, Луганська, Донецька області), Полтавщина, Південь.

Заснування Києва. Легенди про виникнення міста (про братів Кия, Щека та Хорива, сестру Либідь). Київська Русь – перша назва України. Русичі, русини – давні предки українців, росіян, білорусів.

Правили Київською Руссю князі. Легенди та дитячі опові­дання про київських князів – (Аскольд, Дар, Олег, княгиня Ольга, Святослав Хоробрий, Володимир Великий «Ясне Сонечко», Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький).

Україна має багато пам’яток національної історії, храмів, соборів тощо.

Київ – Києво-Печерська Лавра, Аскольдова могила, Золоті Ворота, Софіївський, Володимирський собори, Андріївський узвіз і т. ін.

Черкащина – Канів, Тарасова гора, собори та інші історичні пам’ятні місця.

Запоріжжя – Запорізька Січ, Хортиця, Дніпровські пороги, Річище, затоки, плавні, Бердянська коса; Кам’яна Могила.

Полісся, Волинь – Козацькі могили, Почаївська Лавра, Одеський замок тощо.

Крим – Херсонес, Бахчисарайський комплекс, Лівадія тощо.

Кам’янець-Подільський – Стара фортеця та інші.

Карпати – Чорна гора, Камінь Довбуша, Криниця Довбуша.

Національні герої України: Кармелюк, Наливайко, Олекса Довбуш, Богдан Хмельницький, гетьмани та козаки (Сагайдачний, Дорошенко, Кішка, Мазепа та ін.).

Тематичний словник: країна, батьківщина, Україна, вулиця, стежина, будинок, дім, хата, споруда, підприємство, установа, сквер, парк, бульвар, проспект, площа, майдан, мешкання, транспорт, столиця, головна вулиця, обеліск, пам’ятник, музей, річка, озеро, став, заказник, гора, схили, область, район, історія, Київська Русь, русичі, русини, Славутич, Дніпро, Південний Буг, Київ, Хрещатик, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Запоріжжя, порт, місто, село, селище, князі, собор, храм, лавра, легенда, замок, плавні, катакомби, Олекса Довбуш, Наливайко, Кармелюк, Богдан Хмельницький.

 

РОДОВІД. РОДИННЕ ДЕРЕВЦЕ

Сім’я (батько, мати, діти). Рід (батьки, дідусь, бабуся, діти, онуки, прадід, прабабуся, правнуки, родичі).

Мати (мама, ненька, матуся, матінка) – берегиня роду, продовжувачка роду. Мати виношує дитину під серцем, народжує на світ, зігріває теплом, ласкою, піклується про дітей, виховує їх.

Батько (тато, батечко, батень­ко, татусь, татунечко) – піклується про дітей, жінку-матір. Від слова «батько» походить слово «Батьківщина» (Вітчизна) та батьківщина (спадщина від батьків).

У кожної людини є батьки (батько, мати), у них свої батьки (дідусь, бабуся), батько і мати дідусеві, бабусині – прабатьки (прабабуся, прадід). Батьки, діти, прабатьки – це рід, а рід з усіма родичами – родовід. Кожний рід має свою історію, своє «родинне деревце» чи «великий кущ родоводу». Свій родовід потрібно знати, вивчати, шанувати рід, батьківську оселю, домівку.

Український народ на знак глибокої поваги дітей до своїх батьків учить звертатися до батьків ввічливою формою «Ви» (Ви – тато, Ви – мамо). Це давня народна українська традиція.

Брати, сестри – люди рідні по крові, піклуються один про одного, старші допомагають батькам виховувати молодших. В сім’ї народжуються діти, тоді жінка стає матір’ю, а чоловік – батьком. Народження дитини в сім’ї – це радість, сімейне свято.

У традиціях українського народу поява дитини на світ (немовля) знаменується спалахом нової зірки, яка буде світити їх все життя. На честь народження дитини влаштовують зорини – дитина одержує ім’я. У знак високої поваги до батьків та прабатьків за звичаєм називають їхнім іменем: дівчинку – ім’ям матері, бабусі, прабабусі; хлопчика – ім’ям батька, дідуся, прадіда.

В Україні поширився звичай класти в першу купіль новонароджених символічні ароматні квіти, трави (любисток, м’яту, руту). У купіль хлопчика клали любисток (щоб любили), гілочку дуба (щоб був міцний, як дуб), чорнобривець (щоб був чорнобривим), барвінок (щоб довго жив), у купіль дівчинки – ромашку (щоб рум’яна була), калину (щоб вродлива була), гілочку вишні (щоб гарна була), яблука (щоб червоненька була), а також любисток, чорнобривці, м’яту, руту.

За українським звичаєм дитина має ще й хрещених батьків (матір та батька), які разом з батьками виховують дитину. Куми присугні на всіх родинних святах.

Побратим, посестра – це щирі, добросердні люді, які завжди допомагають порадою, знаходяться поруч у скрутні хвилини життя.

Тематичний словник: рід, родовід, оселя, домівка, батьки, прабатьки, прабабуся, прадідусь, онуки, правнуки, ненька, неня, матінка, матуся, батечко, батенько, батіночко, татко, таточко, татуньо, татусь, татунечко, берегиня, народжувати, новонароджений, немовля, зорини, родини, купіль, спадщина, продовжувачка, родичі, побратим, посестра, сирота, хрещені батьки, куми, чоловік, жінка, знаменується, осяює.

 

СИМВОЛИ УКРАЇНИ

Державні символи України

 Прапор – символ державності та національної незалежності. Синьо-жовтий прапор, значення кольорів прапора.

Герб України – символічний знак держави, символ влади. Золотий тризуб на блакитному полі – державний герб України, значення тризуба та кольорів. Історичні національні герби України: тризуб (знак князів Рюриковичів у Київській Русі), козак з мушкетом (герб Д. Галицький, м. Львів), Михаїл Архангел (м. Київ). Герб міста (регіонально, міста, в якому мешкає дитина).

Гімн України – символ державної єдності, урочистий музичний твір програмного характеру. («Ще не вмерла Україна», сл. П. Чубинського, муз. М. Вербицького). Історичні віхи українських гімнів ( Т. Шевченко «Заповіт»).

 

Національний Гімн України

Ще не вмерли України, і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

 

Приспів:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону

В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,

Ще у нашій Україні доленька наспіє.

 

Приспів:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

А завзяття, праця щира свого ще докаже,

Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами,

України слава стане поміж народами.

 

Приспів:

Душу, тіло ми положим за нашу свободу.

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

 

Герб України

 

Тризуб – історичний символ Української Державності, княжий Знак середньовічних Київських князів.

Одностайної думки щодо значення тризуба вчені не мають. Подібні зображення відомі на давніх солярних знаках в Індії та інших країнах світу.

Існує близько 40 версій, які пояснюють походження тризуба. Він вважається символом влади, християнською церковною емблемою, геральдичною фігурою, монограмою, орнаментом, символічною квіткою, схематичним малюнком лука зі стрілою, символом блискавки, символом влади над трьома світами – небесним, земним і підземним, що пізніше трактовано християнами як єдність Бога-Батька, Бога-Сина, Бога-Духа Святого, емблемою якоря, зображенням рибальського знаряддя, уособленням трьох природних стихій – повітря, води і землі, існує версія, що це зображення падаючого, атакуючого сокола.

Тризуб (як сокола, що йде в піке),
Облюбував собі на ловах Рюрик.
І віщий князь Олег не вежах бурих
Лишав його зображення стрімке.
На печенігів, половців у шкурах
Цей герб наводив жах – було й таке!

І дерево життя змогло в’юнке

Не вимерзти в холодних кучугурах.

Сам Олександр здіймав Тризуб увись,

Як з півночі посунули колись,

Навали шведів і тевтонів сила,

І коли схрестились грізно меч і спис,

А для наук йому розправив крила

Засновник Академії – Могила.

У науці поширена думка, що Тризуб в національній символіці України бере свій початок від геральдичного знаку Рюрика та його нащадків. Але разом із тим, кожен знак існував набагато раніше. Археологи знаходили такі знаки на величезних територіях від Дніпра до Гімалаїв, від берегів Понта і Пропонтиди до лісостепової зони Московщини. За цією темою зібрано вже багато літератури, пройшло багато наукових конференцій і симпозіумів та виголошено стільки думок, що вистачило б заповнити цілі томи.

Ще 1904 року Карл Болсуковський в доповіді “Родовий знак Рюриковичів, великих князів Київських”, що була прочитана на XIV археологічному з’їзді в місті Чернігові, стверджував, що:

1. Загадковий знак, запозичений у Візантії, утворився з літер грецької абетки, які складають титул монарха – “басилевс”.
2. Цей титул після Володимира Святого зберегли всі його наступники до Ярополка-Петра включно.
3. Після змін, від додання хреста й місяця, він дістав значення геральдичної емблеми, через що його й слід вважати за герб Рюриковичів. А нещодавно Олексій Братко в статі “Тридент, його зміст та іпостасі” довів, що “після занепаду Скіфської держави Тризуб і Двозуб продовжують своє життя в Причорномор’ї” як знаки антських зверхників та боспорських царів. Традиція саме цих знаків Північного Причорномор’я знайшла собі продовження у так званих знаках Рюриковичів та визнанні тридента національним символом України.

Магічний символ оберегу північно-арійських племен. Має скандинавське рунічне походження.

З розповсюдженням християнства набрав додаткового сенсу Святої Трійці. Тризуб несе в собі сакральне значення, пов’язане з троїстим характером верховної влади. Все це було задовго до того, як християнство проголосило Святу Трійцю (тридент): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Святий Дух. Цей знак – тридент – зустрічався на Кавказі, в Хорезмі, в Ірані, в Кушанському царстві та ще раніше – в Ольвії, у сарматів, в грецьких містах на Боспорі і навіть 3 тисячі років до Різдва Христова на Поділлі.

Стилізований знак Тризуба – „триглав” – розповсюджений в народній українській вишивці, в орнаментах і візерунках.

Після повалення царизму в Україні виникла Центральна Рада і було проголошено Українську народну республіку. Пропонувалися такі символи майбутнього герба України: зображення Св. архистратига Михаїла, козак із самопалом, золоті зорі на синьому тлі, тризуб. Центральна Рада за пропозицією М. Грушевського у 1918 році затвердила знак князівської влади часів Київської Русі – тризуб за герб Української Народної Республіки. Автором проекту герба був художник В. Кричевський. Тризуб залишався державним гербом України і в часи Гетьманату П. Скоропадського та Директорії.

Після ліквідації української національної державності символіку із зображенням тризуба в 20-40-х роках XX ст. використовували різні політичні угрупування Західної України – праві і ліві – зокрема, з певною відмінністю (середній зуб у формі меча) ОУН. Тризуб із середнім зубом у формі хреста – релігійні угрупування. Як державний герб тризуб було визнано 15 березня 1939 року Сеймом Карпатської України – держави, яка нетривалий час у 1939 році існувала в Закарпатті.

Після відновлення української національної державності, Верховна Рада, як найвищий законодавчий орган держави, своєю постановою «Про державний герб України» від 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України. Тризуб став офіційною емблемою нашої держави.

Нині за Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 року, головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (тризуб) – малий Державний Герб України. Традиційно зображується золотим на блакитному тлі – згідно кольорів Державного Прапору України.

Національні народні символи, обереги України

Рушник – невід’ємний символ хатнього інтер’єру, гостинності українського народу (хліб, сіль, гілочка барвінку на рушникові, рушник на кілочку біля хати, «рушник на кілочку – хата у віночку»). Види рушників: утирач, гостинний, стирок, стирач, покутник, подарунковий, обереги, сімейні (родинні) та ін.

Символічне значення рушників та вишиванок на них для дітей дошкільного віку: рушник-росяночка (для дівчаток), рушник-грайлик (для хлопчиків). Специфіка вишиванок на рушниках, кольори (відповідно до регіону, в якому мешкають діти). Легенди, оповідки, вірші, пісні, прислів’я про рушник.

Калина, верба – рослинні фольклорні символи України («Без верби та калини немає України»). Калина – символ нескореності, вірності України (кущ калини під вікном, кетяги калини між шибками у вікні взимку). Верба – символ рідної домівки, близьких людей, ритуальне значення верби (шуткова, вербна неділя, перші котики перед Великоднем).

Тополя – символ вроди української дівчини (струнка, як тополя), оберіг хати, подвір’я. Ритуальні дійства з тополею.

Чорнобривці, мальва, ружа, червона рута – невід’ємні квіткові символи (регіональні) подвір’я українського помешкання. Інші (регіональні) рослинні символи (барвінок, липа, чебрець, очерет, акація, терен, м’ята).

 

КАЛИНА

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов’язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового древа, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов’язує світ мертвих зі світом живих.

Ще калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. У старовину, коли народжувалась дитина, мати співала їй колискову:

На калині мене мати колихала,

Щастя й долі в чистім полі виглядала.

Ой, калинонько червона, не хилися,

Від землі ти сили й соку наберися.

Ті літа давно минули, одлунали,

Як мене гілля високе колихало.

Знов калина коло млина розквітає,

Іншого дитятка забавляє.

Виростай, малесенька дитино,

Тобі щастям колоситься рідне поле.

Пролягла тобі на зорі путь орлина,

І в дорогу проводжає цвіт-калина.

Надзвичайно шанують цю рослину в народі. Не було колись хати, біля якої не кущувала б калина. Як забіліють квіти, дівчата ними коси прикрашали. А коли вже кетяги достигали, їх вішали попід стріхою. Отже, рослина є також уособлення дому, батьків, усього рідного. Її вишивали на рушниках, сорочках, скатертинах. Коли в давнину козак вирушав у дорогу, мати напувала його ка­линовим чаєм і давала із собою хліб з калиною.

Безліч загадок, прислів’їв і приказок присвячено в народі калині:

• У лісі на горісі червоні хустки висять.
• І не дівчина, а червоні стрічки має.
• Навесні білим цвітом, восени червоним плодом.
• У дівчини щоки червоні, як кетяги калинові.
• Посади біля хати калину — матимеш долю щасливу.
• Молода дівчина така гарна, як калина.
• Милуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте.

Здавна калина була символом дівочості, краси, кохання. Тому без неї не обходилось жодне весілля. Коли випікали коровай, неодмінно прикрашали його гроном калини. Калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали весільний вінок молодої:

Ой калино, дівчино вродлива,

Мов казкова фея чарівна.

Ждеш своє кохання край села,

Бо цвіте твоя доля щаслива

Під крилом весняного тепла.

Дбайливо охороняли й доглядали у народі калину. Наруга над нею вкривала людину ганьбою. Дітям, аби не нівечили цвіту, казали: «Не ламайте калину, бо накличете мороз!».

Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:

Ой у лузі червона калина похилилася.

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

 

КАЛИНОВЕ ГРОНО

(Народна легенда)

У давні часи калина не скрізь росла-родила. Довго доводилось людям шукати калинові грона лісами й полями, горами й долами, болотами та ярами. Навіть на кам’яних скелях шукали, та рідко хто знаходив.

А кому щастило зірвати дозрілі ягоди, той ніс їх до хати, вішав їх над віконницею, і вже тоді в тій хаті завжди був спокій, радість, достаток і талан всій родині. Потім калина розповсюдилась по всій Україні, перестала бути дивом, і її грона майже втратили свою дивовижну дію, хоч люди все одно любили калину і за красу, і за цілющі властивості. Лише на Довбушевій скелі, в неприступних місцях, збереглася чудодійна калина.

Одного разу ішов вівчар з отарою попри високу і стрімку скелю Довбуша. Задивився на її вершину, а звідти червоним блиском сонячного променю вдарило юнакові в очі. Приклав руку до чола, прикриваючи дашком долоні очі, помітив — зі скелі звисають налиті соком грона червоної калини. Чув хлопець від старих людей — хто знайде калинові грона на скелі Довбушевій, той горя не знатиме, а щастя матиме на все життя.

Забувши про все на світі з тих радощів, кинув він хазяйські вівці й пішов добувати грона. Та ледь дійшов до половини скелі, як зірвалася брила разом з ним, загула-загриміла донизу. Вівчар знепритомнів. А коли прийшов до пам’яті, вже нічого не міг бачити, окрім темної ночі… Осліп бідолашний. Отаке-то. Не кожному ті грона даються до рук.

 

ВІРШІ ПРО КАЛИНУ

Калина

Гарно вбралася калина

У червоні намистини.

Стиглих ягід на обід

Принесе онукам дід.

Ласуватимуть малята,

Наче в лісі пташенята.

Бабця випече пиріг —

Раптом гості на поріг?

Чай заварить на калині.

Завітайте до нас нині!

Калинонько красна

Калинонько! Ти з маминої пісні,

Із цвіту у колисці та вінку,

З легенд, казок, сопілок благовісних,

Червоні грона святим, як і воду,

На зиму їх кладем за образи.

Люблю плекати її чисту вроду,

Ти — Боже дерево з роси й сльози!

Калина в садочку

В нашому садочку

В червонім віночку

Над самим струмочком

Виросла калина.

Листя з сонцем грає,

У воду поглядає,

Гарну вроду має

Молода князівна.

Вітер догоджає,

Коси розплітає,

Уночі туманом

Сизи укриває.

А вона стріпнеться,

Сумно усміхнеться,

Вгору поглядає —

Сонечка чекає.

Говорила мати

Говорила мати: —

Не забудься, сину.

Як збудуєш хату,

Посади калину.

Білий цвіт калини —

Радість України.

А вогнисті грона —

Наша кров червона.

Посадіть калину

Посадіть калину біля школи

Щоб на цілий білий світ

Усміхався щиро долі

Материнський білий цвіт.

Посадіть калину на городі,

Щоб заквітнула земля!

Із роси — пречиста врода,

З неба — почерк журавля.

Посадіть калину коло тину,

Щоб злагода цвіла!

Буде щедрою родина —

Буде честь їй і хвала.

Посадіть калину в чистім полі.

Хай вона освятить час!

Рід наш дуже любить волю,

Хай же воля любить нас!

Посадіть калину біля школи.

А щоб цвіт її не стерся,

Не зів’янув на спориші,

Посадіть і коло серця,

Щоб цвіла вона в душі.

Калина над рікою

Ось калина над рікою

Віти стелить по воді.

Хто це щедрою рукою

Їй намистечко надів?

Червонясте, променисте —

Розцвітає, як вогні,

Дай хоч трішечки намиста,

Калинонько, і мені!

Колишися, калино

Колишися, колинонько, колишися,

Зеленими листячками розпишися.

Сонця променем скрасу свою розмалюй,

З дужим вітром буйнесеньким потанцюй.

А ще й срібною росою вмийся чисто,

Надінь свої ягідочки, як намисто.

Т. Шевченко

* * *

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину.

Над водою гне з вербою

Червону калину.

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Доля-калина

Калина ця, як наша доля, квітне,

Вона Вкраїни рідної вінок.

А восени, як варта, спалахне!

І кетяги дозріють, мов коралі,

Своїм осіннім кетягом сяйне

І звеселить осінні тихі далі.

Зацвітай, молода калино,

Серед тихого повесіння.

Чиста хвиля до тебе плине,

Омиває твоє коріння.

Це ж тобі од вітрів не ламатись,

Білим цвітом шуміти над світом.

Свіжих сил у землі набиратись,

Дивом кетягів погомоніти.

Неподоланому народу,

Солов’їній моїй Україні

Над камінням, над синії води

Ти про щастя шуми, калино!

А. Камінчик

Зацвітає калина

Зацвітає калина,

Зеленіє ліщина,

Степом котиться

Диво-луна.

Це моя Україна,

Це моя Батьківиїина,

Що, як тато і мама, —

Одна.

ВІНОК

Вінок — в українців символ життя, долі, життєвої сили; сим­вол дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

А в цьому домочку, як у віночку

Тут господар — багатства володар,

Тут господиня — червона калина,

Тут дівочки як квіточки,

Тут синочки, як колосочки!

Здавна повелося, що традиційний український вінок має бути з 12 квіток, кожній з яких надано певного символічного змісту.

Деревій — перша квітка українського віночка. Славен він тим, що має цупке стебло, проростає та цвіте всюди. Мабуть тому і вважають його символом нескореності українського духу.

Барвінок — дуже шанована в українців квітка. її блакитний погляд супроводжує нас від самого народження: колись барвінок кидали у першу купіль хлопчика-немовляти, щоб ріс малюк гарним, сильним та сміливим. Також пучечки барвінку вішали над дверима та вікнами, щоб вберегти оселю від злих сил. А вічнозелене барвінкове листя нагадувало нашим пращурам про безсмертя людської душі. Ось чому барвінок — символ життя.

А от безсмертник у віночку — символ здоров’я. А от ромашку вплітають у вінок як символ доброти і ніжності. Вишневий цвіт — то невмируща материнська любов. Без калинового цвіту чи грон ягід також не може бути українського віночка, бо калина — то пісенний образ самої України. Вишневий цвіт, калина та ромашка, переплетені тендітними вусиками хмелю, вважаються втіленням прекрасної душі нашого народу.

Ружа, мальва та півонія символізують в оздобі українських дівчат віру, надію та любов. Про них навіть складено в народі легенду.

Про красиву дівчину в Україні завжди казали: «Вона така гарна, наче в любистку купана». Існує повір’я, що любисток — приворотне зілля, за допомогою якого дівчина може привернути до себе хлопця. Через це в народі цю квітку іноді називають любчик. Любисток — символ дівочої відданості.

Синьоокі волошки завжди приваблювали своєю тендітною скромною красою. Цю квітку можна зустріти у житньому полі, де лагідно шепочуться стиглі колоски, що радіють яскравому сонечку. Синій колір волошки символізує чисту радість та сподівання, що живуть в кожній людській душі. Про любисток та волошку кажуть, що колись вони були парою птахів і провіщали щастя й вірне кохання. Та заздрісні лихі люди забажали впіймати цих птахів, щоб тримати щасливу долю лише біля себе. Проте, потрапивши в сітку, волошка та любисток раптом перетворилися на тисячі іскорок, які розлетілися по всій землі і проросли привітними квітками. З того часу кожній людині вони дарують свої добрі чари.

Останньою квіткою українського вінка є мак. Ця квітка уособлює собою вічну боротьбу між добром і злом. Чорна серцевина — то ненависть, а червоні пелюстки — палка любов. Ошатними пелюстками огорнута серцевина — то любов долає ненависть, не дає їй заволодіти душею людини.

Плести віночок — то ціла наука і дійство. Наші прабабусі знали різні секрети: як плести вінок і коли, як зберігати квіти у вінках. Та окрім квітів неодмінною прикрасою віночка є кольорові стрічки, кожна з яких також має в ньому певне місце та значення.

Першою у вінку — посередині — в’язали світло-коричневу стрічку. Вона вважається символом землі-годувальниці. Побіч від коричневої в’язали дві жовті — символ сонця. Побіч жовтих плели світло-зелені — символ краси і молодості, далі — сині та блакитні — символи вода та неба. За блакитною стрічкою слідувала оранжева — символ хліба, фіолетова — символ мудрості, рожева — символ щирості та привітності. Останніми в’язали червоні стрічки — символ добробуту та багатства.

За традицією носити віночок дівчатка починали з трьох років. І саме цей перший вінок плела для своєї донечки мати. Намочувала його в росах, коли на небі сонце зійде. І так купала вінок сім днів, а тоді до скрині клала. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Кожна квіточка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбутися головного болю, незабудки та барвінок зір розвивали, а ромашка серце заспокоювала.

У чотири роки плівся інший вінок — до нього доплітали безсмертник, листочки яблуні. Для семирічної дівчинки плели вінок із семи квіток і вперше квіт яблуні вплітали. У центрі було гроно калини — символ краси дівочої, потім квіти незабудки, що означало «Я належу до тебе, мій роде!», а також квіти барвінку, любистку, чорнобривців чи нагідок, безсмертник. А от вінок із фіалок носили дівчата, яким виповнилося чотирнадцять років.

Крім «вікових» вінків, що плелися відповідно до років дитини, в Україні існували ритуальні, звичаєві, магічні вінки. Усього 77 видів українського вінка.

Весільний віночок дівчата одягали лише раз — на власне весілля. Квітами, які таїли в собі магічну силу кохання, квітчали голову молодої. При цьому співали:

В долину, дружечки, в долину

Та по червоную калину.

Та щипайте руту-м’яту зелененьку,

Обквітчайте дівчину молоденьку.

Дівочий вінок надягали кожної весни. У давнину казали, що він обов’язково має бути з живих квітів. Усі вони мають цілющі властивості, тож такий головний убір, що нагадує сонце, захистить дівчину від різних хвороб, згубного ока й недоброго духу.

Купальський вінок символізує молодість, кохання, сподівання на щасливу долю:

Ой на Івана, ой та на Купала

Котилася зоря з неба, та й на воду впала.

А дівчина за водою пустила віночок,

Заплуталась ясна зірка в зелен барвіночок.

А дівчина-чарівниця на долю гадала,

Як узріла ясну зірку, так і заспівала.

ВІРШІ ПРО ВІНОК

Ходили дівчата

Біля річки ходили дівчата — карі оченята,

Личка, мов яблука, брови чорненькі —

Дівчата ой які гарненькі.

Вони в зеленім лузі квіточки збирали,

Квіточки збирали, на хвилю, на воду кидали.

А віночки із ружі червоної,

Ромашки, зілля зелененького,

Волошки синьоокої, червоного маку.

Купальський віночок

(Народна пісня)

Пливи, пливи, мій віночку, та Дністром-рікою,

Нехай мені ясна зірка знайде добру долю.

Пливи, пливи, мій віночку, де сонечко грає,

Нехай моя ясна зірка милому засяє.

Ой та на Івана, ой та на Купала,

Там дівчина квіти збирала, в пучечки клала,

До річки несла, в воду пускала.

Ой зійди, сонце, світи, та не грій,

Щоб мій віночок та не згорів.

Щоб мій віночок живий зостався,

Та милому в руки щоб дістався.

ЛЕГЕНДИ ПРО КВІТИ УКРАЇНСЬКОГО ВІНКА

Як безсмертник отримав своє ім’я

(Народна легенда)

Одного разу сталася на землі велика суперечка між квітами. Запишалися ошатні квіти Лілія, Троянда, Айстра: «Навіщо засмі­чувати все навкруги простенькими польовими квітками, навіщо вони, якщо є такі прекрасні, як ми? Вони не мають навіть сотої долі нашої краси. Отже лише нами нехай квітне земля!». Посва­рилися квіти.

Побачивши, як сперечаються між собою її діти, Матінка-При-рода дуже розлютилася і вирішила знищити їх усіх, адже вони зневажають один одного і тому негіді життя.

Але була в рослинному царстві одна маленька квітка, яка звернулась до своїх сестер, щоб помирити їх:

— Мені дуже прикро слухати вашу суперечку, любі сестри, ти­хенько промовила вона. — Хіба не для усіх нас світить сонечко, хіба не всіх воно однаково гріє та любить? Отже, якщо ми наро­дилися на цьому світі, то всі маємо і рівні права на життя.

— А як твоє ім’я? — запитала Троянда.

— У мене немає імені…

— Імені не має, а поради дає,— пихато всміхнулася Лілія.

І тут всі квіти побачили Матінку-Природу. Вона підійшла до квітки, ласкаво посміхнулася і промовила: «Буде тобі ім’я. Віднині і довіку називатимуть тебе люди безсмертником і поважатимуть за те, що багато лікувальної користі приноситимеш їм».

Так отримав безсмертник своє ім’я.

Сестри ружа, мальва та півонія

(Народна легенда)

Кажуть, що колись були три сестри, і звали їх саме Ружа, Мальва та Півонія. Славилися ці дівчата своєю вродою, але ще найбільше — добротою і чудодійним цілительством, бо рятували людей від багатьох хвороб.

Якось довідались про це злі сили і вирішили згубити дівчат. Перетворили вони одного Злого Духа на гарного воїна та підісла­ли його до сестер. Удаючи із себе пораненого, постукався він вночі до хати та й питається: а чи тут дівчата-красуні живуть, що лю­дей лікують?

— Тут,— відповіла Ружа, найстарша сестра.

— То впустіть мене до хати. — каже воїн.

Відчинили двері дівчата, допомогли пораненому, загоїли його рани, втамували біль.

— А хто ти будеш? — питає його Мальва.

— Той, хто на бранному полі найсміливіший та найжорстокіший.

— А чи зробив ти що-небудь доброго людям?

— Ні! — каже Злий Дух.

— То і наша допомога не буде тобі на користь! — вигукнула Півонія.

Розлютився гість, дмухнув смертю на дівчат — гадав він, що навіки зітре з лиця землі людську надію, віру та безкорисну любов. Але, на диво, не впали мертвими дівчата, а перетворилися на гарні цілющі квіти.

З тих пір ще більше шанують люди ружу, мальву та півонію, прикрашають ними свої подвір’я: мальву саджають під вікном, півонію — біля криниці, а ружу — у садку, ближче до сонця.

Як дівчата стали лілеями

Трапилося це в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, тужили матері, просили захисту діти. Лилася кров, лилися сльози. В одному селі в цей час жили сестри-красуні, ніжні, як білий цвіт лілеї.

Якось напали на село татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, кинулися в хвилі глибокої річки. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явилися білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, з’явився яскравий білій цвіт. Здавалося, що то ніжні руки дівчат тягнуться до сонця. А ввечері, із заходом сонця сховалися квіти від чорної ночі у воду. З того часу ці чудові ніжні квіти прозвали лілеями і стали вважати символом чистоти й дівочої краси.

Тематичний словник: символ, символіка, герб, гімн, прапор, держава, державність, національна незалежність, тло, тризуб, шомпол, мушкет, урочистий заповіт, обереги, оберіг, знахар, вінок, барвінок, чорнобривці, мальва, рута, м’ята, ритуал, деревій, волошка, нескореність, калина, верба, незабудки, дійство, плетіння, стрічки, рушник, утирач, стирок, гостинник, сімейний, обрядовий, подарунковий, веселинка, грайлик, росяночка, вишивати, журба, домівка, тополя, чебрець, очерет, терен.

 

НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ

Традиційний український національний одяг

Жіночий: сорочка-вишиванка, спідниця, плахта, запаска, жилетка, корсетка (камізелька), сап’янці (чоботи), фартух, свитка, кожух (вінець), хустка, очіпок, чоботи, кокошник, личаки, сукня, серпанок, коралі, намисто.

Чоловічий: штани, шаровари, сорочка-вишиванка, корзно (плащ), порти (штани), гачі (штани), жупан, сердак, постоли, чоботи, бриль, люлька, капелюх, свита, жилет, кожух, личаки, ходаки, черес (пояс), кучма (шапка).

Регіональні назви та специфіка національного одягу.

Гуцульщина: крениці (штани з грубого полотна), крашениці, холоші, гочі (штани), чересо (широкий пояс), тобівка (шкіряна торба), киптар, крисені (капелюхи), топірець, палиця, манта (довгий суконний прямоспинний одяг), уплітка (сплетені парусні нитки червоні), попружка (пояс), букурія (ремінець), лискавки (скляне намисто), силянка, чердан (прикраси), дзьобня (вовняна торба), дротяні запаски, сукня, ногавиці, доколінниці (білі панчохи), сердак-підбілка, капці.

Закарпаття: сорочка, сердак, довбанки (чоловіче взуття), кептар, гаті (штани), піджак, петек (верхній зимовий одяг), плаї (фартух), силянка (пояс), монисто (намисто), уйопе (жіночий плечовий одяг), лейбан (сердак), згарда (намисто з мідних хрестиків), платина (хустка), парто (коронка трикутної форми), гугля (плащоподібна накидка з вовни), бочкари (взуття шкіряне), жакет.

Наддніпрянщина: безрукавка, мачерки (шапки), свита, кирея (плащ), кожух, жупан, пояс, шаровари, бриль, постоли, личаки, черевики, чоботи, сорочка, запаска, дерга (плахта), корсетка, юпка, димка, мальованка (спідниця), намітка (головний убір), кибалка (обруч).

Полісся: безрукавка, сорочка, толуб (кожух), свита, личаки, літник (спідниця), фартух, андарак (верхній жіночий одяг), катанка (безрукавка), семряга, намітка, обрус, полотнянка, капота.

Буковина: чуганя (плащоподібний сукняний одяг), бунда (хутряна безрукавка), мишини (сукняні штани), мазниця (шапка), манта, шуба, обрус (тип рушника, головний убір), горботка (спідниця), півка (біле вкриття голови), кунтуш (суконне покриття кожуха), бурнус (пальто), коди (вінкоподібні жіночі прикраси).

Закарпаття: сіряк (довгополий одяг), кожушок (короткий), губи (безрукавний кожух з широким коміром), брилі, постоли, чоботи, попередниця (плісирована спідниця з передньою вставкою), плат, камізелька (безрукавка), гуня (оригінальне верхнє вбрання з імітацією рукавів), луб’яний обруч, дрібушки (дрібні коси), опанча, чута, чемліт (Київщина).

Поділля: чугаїни, гуньки (свита), запаска, кутуш, горботки (поясний одяг), кораблик (жіночий головний убір), опанча, кобеняк.

Степова частина України: сорочка-косоворотка, пальто, прямоспинні свити, кожух, картуз, черевички, чоботи, конічні шапки, кирея, сарафан, сорочка-талійка (до талії), спідниця, блузка, каптан, кофта, хустка, шаль, очіпки, кобеняк, дерга, крайка, манта, чумарка.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОСУД

Традиційний український посуд: миска, полумисок, мисник (полиця для посуду), макітра, горщик, глечик, куманець, горнятко, кайстроник, тарілка, тарелі, горнець (горщик), кухоль, склянка, кварта, каструля, відро, цебро, діжа, макогін, сковорідка, ложка (дерев’яна, металева), виделка, дійниця, качалка.

Посуд, як і інші побутові речі, має різну назву в різних регіонах України. Закарпаття: цідило (глиняний посуд), чупор (глечик для молока), силка (горщик), корчага (для зберігання води), жаровня (чавунна), погар (дерев’яний стакан), світич (фігурний стакан), лобал (сковорідка) і т. ін.

НАЦІОНАЛЬНА ЇЖА

Традиційна національна українська їжа та страви: борщ, юшка, затірка, локшина, галушки, вареники, вар’яниці, смаженя, крученики, кльоцки, куліги, крупних, каша-лемішка (кашоподібна гречана страва), соломаха (житня), жур (вівсяний кисіль), кваша (житньо-гречаний напій), пампушки з часником, книші з олією, гречаники, перепічки, малаї (Поділля), пундики, млинці, коржі, деруни, капусняк (квашена капуста з пшоном), узвар (компот), печеня (м’ясна), душенина (м’ясна страва), драглі, гишки (холодець), товченики, мамалиґа (Карпати), варенуха, сирівець (хлібний квас), пироги.

Обрядова їжа

Весільна обрядовість: коровай, шишки, весільні калачі (Закарпаття), перешйці, качки, верч (Полісся), лежень (Правобережжя), дивень (Південь). Поховальна обрядовість обід (гобід, вобід), коливо, канун (на Сході й Півдні). Різдво: кутя, узвар; у великий піст -хрести з тіста; Великдень – паска, кров’янка, книш, ковбаси, крашанки, писанки; косовиця, жнива – мандрики (печиво з тіста для дітей); Маковій, Спас – шулики (коржі, їли з маком та медом); Осінні свята: балабушки (тісто, замішане на воді, принесеній з криниць ротом; дівчата ворожили на Андрія), калита (великий корж, який підвішували в хаті до сволока, символ зимового сонцестояння), весною – жайворонки (зустріч птахів).

ПРЕДМЕТИ ПОБУТУ

Коцюба, рогач, деркач, ціп, граблі, трійчатки, лопата, рало, соха, віник, ніж, сікач, ночви, рубель (праска), праска, брюглязь (Закарпаття), килимок (ткацький станок), порток (скатерть), лава, ослін, ослінчик, райбачка (ребриста дошка, яка використовується при пранні одягу), кужіль, мотовило.

 

Хатній інтер’єр

Подвір’я, село, хутір, садиба, зимівники, пасіка, хата, оселя, домівка, стріха, комора, льох, стебка, світлиця, кухня, передпокій, сіни, сінці, теплушка (тепла кімната у сінях), прихаток, ґанок, чулан, хижки (кладовки), комірчини, прибічка, покліть (Волинь), прибоки, притули, причепи (Поділля), захатник, припусниця, саток (Слобожанщина, Карпати), ванькир, алькір (кухня-спальня), піч, покуть (святий кут, червоний кут), димник (Карпати), комин (Полісся), долівка.

Хатній інтер’єр: стіл, лави, ослінчики, скриня, шафа, ліжко, ліжник, мисник, вишиті рушники, ковдра, простирадло з мереживом, килимом, рядно, хідники, рушники, фіранки (на вікнах).

Подвір’я має огорожу – паркан, пліт, тин, мури, ворота, брама. На подвір’ї – хлів (для великої рогатої худоби), стайня (для коней), саж, куча, кармник (для свиней), курник (для птахів), кадуб, вулик, довбня (для бджіл), клуня, стодоли, половники (для зберігання зерна), сінники, одрини (для зберігання сіна), коші (для зберігання кукурудзи у початках), сарай, возовні, шопи, повітки (для зберігання реманенту).

В залежності від регіону існували й інші споруди двору: млин, вітряк; олійниця, крупорушка, коптильня, сушарня, стая, заватра, колиба, зимарка, шалаш. На подвір’ї – криниця-журавель, біля хати на дереві – лелечине гніздо.

Кожна українська хата мала садок (фруктові дерева), квітник (чорнобривці, любисток, рута, м’ята, мальви, ружі), соняхи, калину при криниці, дуб на леваді, грушу на межі, тополі при дорозі тощо. Словник до цього розділу вихователь добирає самостійно залежно від регіональних назв предметів.

національні традиції та свята

Осіння обрядовість

Осінні національні свята починаються із Спаса-Маковея.

14 серпня – Спас-Маковей, достигає мак (до цього дня забороняється збирати мак). В цей день прикрашають хату маком, квітами (волошки, чорнобривці), обсипають маком у хаті (щоб пропали всі врокита хитрощі). Дівчаткам одягають вінок Спаса, який батьки (чи дівчата) сплели ще навесні. На святковому столі – коржі з маком та медом або «шуліки» (печені коржі ламають на дрібні шматочки в макітру, заливають медовою ситою та розтертим маком). В народі Маковея називають «Першим Спасом», «Спасом на воді» (вода в цей день вважається цілющою, хворі на пропасницю купаються в річці, озері, морі).

9 серпня – Спас. Дозрівають груші, яблука (до цього дня забороняється їх зривати з дерева та їсти). Хату прикрашають обжинковими вінками або ставлять жмут колосся жита й пшениці. На святкову їжу – яблука з медом, виноградний та яблуневий сік (вино). Від цього дня в середній смузі України можуть починатися приморозки (Прийшов Спас, держи рукавиці про запас). Це і третій поминальний день родичів.

28 серпня – Третій Спас, що горіхи спас (з цього дня можна збирати горіхи), або «Перша Пречиста» (Успіння Пресвятої Богородиці). В садах України розпочинається масовий збір врожаю (яблука, груші, горіхи). В дошкільному закладі влаштовують свято врожаю. На полях сіють озимину. У народі говориться: «Перша Пречиста» жито засіває, друга – дощем поливає, а третя – снігом покриває». А дівчата співали:

Пречиста по груші ходила.

Пречиста мішок загубила.

А Спас ішов, мішок знайшов.

«Спасу, батьку, віддай мій мішочок,

Не буду ходити у твій садочок».

14 вересня – «Семена». Колись у козацькій Україні справляли пострижини молодих хлопців і вперше садовили їх на коні. У Києві в ніч проти Семена було свято «Весілля свічки», «Свято свічки з лялькою на людську подобу». Це був карнавал вогнів на київських базарах. Після «Семена» закінчувались свята «вулиці», починались «Вечорниці». У цей день розпочинали на Україні роботу ткалі, ковалі, столяри, стельмахи; копають картоплю, печуть її на вогнищі.

21 вересня – Друга Пречиста, йдуть дощі («Друга Пречиста дощем поливає»).

28 вересня – «Здвиження» – наступають холодні дні, птахи відлітають у вирій (першою відлітає зозуля), всі змії (гадюки) теж повзуть на сплячку (тому в цей день дуже небезпечно ходити дітям до лісу). Кажуть у народі, що в цей день гадюки заповзають у велику яму і там лижуть гадючий камінь.

14 жовтня – Покрови. Якщо на Покрову вітер віяв з півночі, то це ознака, що зима буде холодна із великими снігами, а як з півдня, то тепла. В цей час в Україні починалися весілля.

ЗИМОВА ОБРЯДОВІСТЬ

13 грудня – День Андрія (Первозванного), який за легендою показав своїм учням, де буде місто Київ. На Андрія дівчата печуть балабушки (невеличкі круглі тістечка з білого борошна), воду на тісто носять з криниць ротом, а потім ворожать. Дівчата бігають «слухати» про свою долю під вікна. На Андріївський вечір печуть Калиту – великий корж з білого борошна, тісто солодке, з медом. Зверху оздоблюють калиту сухими вишнями чи родзинками. Посередині калити – дірка. Печуть калиту на сухар. Червоною стрічкою підвішують калиту до сволока посередині хати. Парубки, підстрибуючи, повинні були дістати калиту зубами й відкусити. Святкова вечеря – вареники з капустою.

19 грудня – Миколая, веселе народне свято. В народних легендах та переказах святий Миколай боронить людей перед стихійним лихом, а найбільше – на воді. Всі рибалки мали образ святого Миколая. На Галичині для дітей цей образ особливий – Миколай кладе всім дітям (в ніч проти Миколая) подарунки. Діти розповідають про них декілька днів.

РІЗДВЯНІ СВЯТА

6 січня – Святвечір. Удосвіта господиня, пов’язана хустинкою, запалювала в печі «новий вогонь», дванадцять полін, які сушили останні 12 днів місяця й починали готувати дванадцять святвечірніх страв (узвар, горох, квасолю, капусту, рибу, вареники, картоплю, гриби, кашу гречану та ін.). В цей день усі члени сім’ї повинні бути дома, з усіма помиритися. В цей день не снідають й не обідають. Господар вносить «дідуха» – сніп , жита, ставить на покуті під образами, перев’язує його залізним ланцюгом, кладе біля нього ярмо, чепіги від плуга, хомут, і все це накривають новою білою скатертиною (від злої сили). На долівці розстеляють солому. На покутньому кінці столу дитина до 7 років на сіно кладе три хліби (або калачі), грудку солі, ставить велику воскова свічку. На сіно, що на покутті біля «вівтаря», ставить мати горщик з кутею та узваром. Як зійде вечірня зоря (що сповіщає людям про велике чудо – народження Сина Божого), сім’я сідає вечеряти і тричі закликають: «Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!». Сім’я вечеряє. У Святвечір поминають усіх померлих родичів, насипають їм куті, наливають узвару.

В Україні діти в цей вечір носять вечерю до своїх близьких родичів, онуки – до діда та баби, племінники – до тітки і дядька, хрещеники – до хрещених батьків. Діти йдуть з вузликом. Постукавши, переступивши поріг (хлопчики знімали шапку), говорили: «Добрий вечір, зі Святим Вечором будьте здорові! Просили мама й тато і ми вас просимо на вечерю – нате вам вечерю!» Дітей частують кутею, медяниками, дають цукерки, горіхи, дрібні монети, та ще дають з собою обмінну вечерю: калачі, пиріжки тощо.

Колядують на Святий Вечір (в окремих регіонах України 7 чи 8 січня вранці) діти, дорослі, парубки та дівчата (окремо). Парубки колядують із зіркою «звіздою» та дзвоником (береза, звіздоноша, дзвонар, міхоноша, запасний) у хаті, дівчата співають надворі, під вікном.

За Різдвом наступає друге свято – Новий рік (у народі називають – Василя та Меланки).

13 січня – Щедрий Вечір – печуть пироги, варять вареники печуть бублики. Це свято Меланки. У цей вечір щедрують, водять козу, дівчата ворожать.

14 січня – свято Василя – вранці посівають (пшениця, жито, ячмінь, овес, горох), промовляючи «На щастя, на здоров’я та на Новий рік, щоб родило краще, як торік, – жито, пшениця та всяка пашниця». Посівають за звичаєм тільки хлопці.

18 січня – другий Святвечір, або голодна кутя. Цілий день люди голодують. Сідають вечеряти, як зійде вечірня зірка. На вечерю подають пісні страви – смажена риба, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутя, узвар. Після вечері діти вибігають з хати й проганяють кутю «Тікай, кутя, на покуття, а узвар – іди на базар…». «Дідуха» спалюють, кличуть весну: «А дідух на теплий дух, щоб покинути кожух». Ввечері святять воду і кроплять нею помешкання.

19 січня – Водохреще Йордань. На ставі, озері чи в річці вирізали хреста з льоду, святили в ополонках воду, люди набирали її й зберігали, як цілющу. Цю воду п’ють перед обідом. Дівчата бігають вмиватися до ополонки. На стінах та дверях пишуть хрести крейдою.

15 лютого – Стрітення («Стрічань»). В цей день зима іде туди, де було літо, а літо туди, де була зима. В народі є багато прикмет на цей день. В дошкільних закладах влаштовують свято «Зустріч Весни з Зимою. Проводи Зими».

ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ

Український народ створив чудовий казковий образ Весни – гарної молодої дівчини з вінком на голові «Ляля», «Леля» та її мати «Лада» (богиня краси). Дівчина-Весна – довгожданий, бажаний гість на українській землі. її закликають піснями, заклинками, солодким печивом – пташками. Народний образ Весни – це образ краси, сили і надії. Разом з дівчинкою-Весною водять веснянки (гаївки, маївки, гагілки, ягілки). Веснянки – це пісні, хороводні танці, танки на честь приходу весни. Навесні пробуджується земля, оживає природа, а з нею – радісні надії та клопоти хлібороба. Веснянки водили у квітні та травні. Діти носили по селу випечені жайворонки й закликали весну «Весно, весно красна, прийди, весно, з радістю, з великою милістю!» Люди одягали святкове вбрання, збиралися на луці, бажали один одному вчасно зорати ниву, засіяти її та діждатись щедрого врожаю. Хлопці виготовляли Зиму-Мару, опудало з соломи, одягали його у старе лахміття, вкопували посеред левади, водили гаївки, а потім спалювали її – Весна остаточно переборола Зиму.

Великдень – свято всіх святих. Одна з легенд розповідає, що коли Христос народився, сонце світило дуже яскраво, один день тривав тиждень. А коли Христа розіп’яли – день поменшав. На Великдень, на Пасху Христос воскрес. День знову стає великим. Цей день відзначається першої неділі після весняного рівнодення і випадає на період з 22.03. до 25.04.

У п’ятницю печуть паску, святять її у церкві. У великодню суботу фарбують крашанки, розписують писанки. Яйце – символ перемоги життя над смертю. На Великдень люди вітають один одного: «Христос воскрес!» і відповідають: «Воістину воскрес!», цілуються тричі. В сім’ї в цей день здійснюють обряд «розговини». До святкового столу подають: паску, крашанки, галушки, шинку, ковбаси, сало, сир, запечене порося. Люди дарують один одному писанки. Писанка – символ доброзичливості українського народу. В Україні існує повір’я, що на Великдень «сонце грає», «сонце гуляє», яскраво світить, «все радіє і на небі і на землі».

Великодня розвага – гойдалки (Київщина, Таврія, Слобожанщина, Одеса (Куликове поле), Лівобережжя), яка влаштовувалася на леваді. Грали й у писанки, крашанки в «навбитки», в «котка», в «кидка», водять гагілки.

Великодній, «волочильний» понеділок – люди ходять одні до одного в гості, христосуються, обмінюються писанками, приносять в подарунок «волочильне» – пшеничні калачі, паски, крашанки.

На третій день Великодня відпроваджували свято. Другий тиждень після Великодня називається «поминальним» – Радуниця (Радунець, Радовиця) – або Томиним (Фоминим) тижнем. Є й регіональні назви поминального тижня: «Проводи» (більша частина України), «Гробки», «Могилки» (Поділля, Волинь), «Поминки» (Херсонщина).

Усією родиною йдуть на цвинтар (гробки), відправляють панахиду по померлих, натщесерце роздають коливо з медом. На могилу кладуть три-чотири яйця, святкову їжу.

Дітям роздають цукерки.

Вулиця – розваги дівчат та хлопців просто неба (починалися від Великодніх свят аж до Семена (14 вересня).

ЛІТНЯ ОБРЯДОВІСТЬ

Зелені свята. Трійця (Клечальна субота, Клечальна неділя, Завивання вінків, Русалки, Поминання мертвих) – цвіте жито, виходять з води русалки, прокидаються мерці. Люди квітчають свої житла клечанням, устелюють пахучими травами, дівчата завивають вінки (з конвалії, незабудок, волошок, чебрецю, полину) у четвер Водять «тополю».

7 липня — свято Івана Купала – це день літнього сонце-вороту. Молодь (парубки) виготовляють Купалу – гілка верби, заквітчана квітами, вінками, водять навколо нього хороводи, танці – дівчата (Поділля, Волинь). Потім хлопці, нападають на Купалу, зривають з нього вінки й квіти й кидають у воду. Розпалюють вогнище й стрибають через нього всі присутні.

Дівчата плетуть вінки (любисток, волошки, м’ята, рута, резеда, барвінок), одягають їх і роблять «Марену» – гілки чорноклену, вишні (Полтавщина), водять танок. Потім ставлять «Марену» поруч з «Купалом» – солом’яне опудало, одягнене в жіночу сорочку, голову вбирають стрічками, на шию вішають намисто.

В окремих регіонах опудало «Купало» («Мара») роблять з дерев’яними руками, на які вішають вінки. Обкладають купою соломи з кропивою й запалюють, а потім стрибають через вогонь.

На Харківщині (Слобожанщина) «Купала» вирізають з клену, роблять ляльку з трави, одягнену в дитячий одяг, намисто й прив’язують до гілки клена – де все називають «Мареною». Застромлюють гілку в землю, ставлять стіл, накривають білою скатертиною, кладуть хліб, сіль й водять хороводи, потім топлять «Марену» в річці. Вночі дівчата «ворожать» – пускають вінки із свічками на воду, потім йдуть вздовж річки й співають.

Зажинки – свято першого снопа. Коли дозрівають жито, ячмінь, пшениця, зажинають перший сніп пашні, несуть його додому, ставлять на покуття під образами (чи у стодолі), де він стоїть до кінця молотьби. Закрутки – колосся завивають вузлом, завивають вінки – водять хороводи, співають пісні.

Жнива, косовиця – жали, косили хліб (серпом, косою коса­рі). На ниві залишали трохи недожатих стебел (зав’язували у пучок червоною ниткою або плели, наче бороду, колосяну китицю) – «спасову бороду» або «перепілку» (Поділля), «перепелицю» (Полісся), «козу» (Волинь). Навколо неї обпалюють траву, ставлять банку з водою, кладуть хліб, сіль.

Обжинки – свято закінчення жнив. Женці ходять по полю, збирають колоски, плетуть один спільний вінок з того колосся, співають обрядові пісні. На Поділлі, крім вінка, плететься ще й «квітка». Вінки й квітку прикрашають квітами.

Тематичний словник: обрядовість, свята Спаса, Маковея, вроки, шуліки, цілющий, жмут, мед, приморозки, поминання, Пречиста, озимина, пострижини, вулиця, вечорниці, Здвиження, вирій, сплячка, гадюки, Покрови, балабушки, калита, сволок, Миколая, Різдво, Святвечір, узвар, кутя, коливо, дідух, покуть, вечеря, коляда, колядувати, щедрувати, медяники, дзвонар, міхоноша, Василь та Меланка. Щедрий Вечір, посівати, голодна кутя, Йордань, Водохреще, ополонка, Стрітення, веснянки, гаївки, гагілки, маївки, ягілки, Леля, Ляля, Ладо, заклички, Мара, опудало, Великдень, Пасха, крашанка, галунка, писанка, розговини, шинка, гойдалки, волочільний понеділок, радуниця, Проводи, Поминки, Трійця, Зелені свята, клечати, клечання, завивати, Івана Купала, купало, Марена, вогнище, опудало, зажинки, жнива, косовиця, обжинки.

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ІГРАШКА

Лялька – одна з найдавніших іграшок людства, її справедливо називають суперіграшкою, оскільки протягом тисячоліть вона не втрачає своєї актуальності. “Вбрана” лялька супроводжує людину протягом усього життя: у дитинстві – це одна з улюблених забавок, приємний подарунок, а з часом – цікавий сувенір, пов’язаний із театральною грою, вітринним мистецтвом, промисловим виробництвом, художньою творчістю.

На дітей дошкільного віку особливо впливають іграшки, що зображають людей, істот і предмети реального світу: тварин, риб, птахів, рослинність, предмети побуту, техніки тощо. Вони не тільки спонукають до різноманітних за змістом ігор, а й допомагають увійти в роль, створити улюблений ігровий образ, реалізувати задум. Засобом реалізації задуму іграшка може стати лише в тому разі, якщо дитина правильно сприймає її образ, має певні знання про предмет, а іграшка викликає усвідомлений інтерес і бажання гратися.

Народна іграшка є ниточкою в руках дитини, яка з’єднує її з історією Батьківщини.

Народні іграшки сприяють зміцненню в дитини світлого, оптимістичного настрою, позитивного сприйняття навколишнього світу.

Умовні, а не натуралістичні образи птаха, тварини, людини вчать дитину розумінню метафоричної мови традиційного мистецтва. До того ж шляхом спілкування з подібними іграшками дитина навчається бачити або уявляти образ живого натурального через умовне, в узагальненому знаходити риси конкретного, що розвиває її спостережливість і кмітливість. Зрештою, дитина змалечку привчається до традиційних місцевих формообразних уподобань.

Іграшка як створений дорослими для розвитку дітей предмет культури має освітнє і виховне значення лише тоді, коли використовується за призначенням. Дитина повинна розуміти іграшку, хотіти з нею творчо діяти. Щоб іграшка, як і гра, була супутником дитинства, людство весь час удосконалює її.

Історія виникнення і розвитку української народної іграшки

Іграшка є відображенням своєї епохи. Історія іграшки є невід’ємною частиною історії культури суспільства. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства, його духовної культури позначається не лише на змісті дитячих ігор, а й на тематиці та формах іграшок.

Первісне суспільство дитячих іграшок не знало. Не роблять іграшок і племена, які перебувають на стадіально досить низькому шаблі розвитку. Народна іграшка, як річ певного функціонального призначення, на думку багатьох вчених, з’являється досить пізно, коли цивілізація окремих суспільств і народів досягає достатнього рівня розвитку. Однак це не означає, що в умовах первісного суспільства та життя “примітивних” племен діти зовсім позбавлені гри та іграшки. Відомий колекціонер і знавець іграшки Г. Блінов зазначає, що першими дитячими іграшками “мабуть… були випадкові предмети. Камінці, шишки, сухі гілочки. І такі “іграшки”, зрозуміло, старші, ніж сама людина”.

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому. Мали вони обрядове значення.

У IV-III тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки, різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін) та їх дитинчат, які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом трансформувалися в іграшки-свищики.

Дитячі іграшки давніх слов’ян (дерев’яні коники, качечки) знайдено під час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X-початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи тощо.

У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин, птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв’язок з язичницьким культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок періоду XIV-XVIII ст. майже нічого не збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст. внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок – “пань”, розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст. Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті. Серед тогочасних іграшок        Наддніпрянщини кінця XIX ст. – дерев’яні кухлики для зачерпування рідини, дерев’яні ляльки, маленькі моделі побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки з відповідними руховими елементами – вирізані фігурки попарно з’єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів; головоломки для дітей так звані велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і дванадцяти коротких кілочків, що утворювали на основній осі три хрестоподібні конструкції, а мала – із чотирьох однакових кілочків, зв’язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно було виявити кмітливість і винахідливість.

Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо). Зародилася Опішнянська іграшка в ХVIII столітті.

Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й “дріб”, тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, Васильківські та ін).

На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка – Хмельницької, Калагарівка – Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів.

У XIX – на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.

Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети – “танок” і “колисочка”. Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик “колисочка” має вигляд “колиски на кружалах”, у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця (“хихички”), відомі ще з часів трипільської культури, – порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін).

Прикарпатська іграшка, як і посуд та інші вироби з глини, насамперед відрізняється від усіх інших колоритом і характером розпису – традиційними мотивами і елементами та поєднанням кольорів у орнаменті.

У XІX та на початку XX століття в Карпатах баранчиків та клачики із сиру робили чоловіки-вівчарі на полонинах. Виготовлення сирної іграшки в таких селах, як Брустури, Річка, Снідавка, Шешори, набуло значення промислу, принаймні в 1950-1980-х роках.

Фігурне печиво з тіста, перш ніж дійти до розряду дитячих іграшок, мало обрядове значення. Як правило, таке печиво випікається весною перед прильотом птахів і здебільшого має вигляд узагальнено-умовного птаха та назву “жайворонок”, а ще мало назву “голубці”.

Українська іграшка вирізняється тематичною неоднорідністю та глибоким змістовним наповненням. Вона представлена розмаїттям матеріалів технічних і художніх способів опрацювання, багатством формальних, композиційних орнаментальних, колористичних вирішень. Народна іграшка включає в себе декілька видів народного мистецтва і отже становить полівидове явище. Водночас деякі види мистецтва щодо іграшки мають допоміжне, другорядне значення. Це наприклад вишивка, розпис, ткацтво.

Вишивка і ткацтво стосується народних ляльок, розпис покриває іграшки з дерева. Проте ні вишивка, ні розпис, ні ткацтво не є матеріалом іграшки. Матеріалом її традиційно є дерево.

Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувались у практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м’яким – сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували: бук, явір, клен, дуб, горіх, рідко грушу.

Окрім дерева для виготовлення іграшок застосовували також кору переважно сосни і дуба.

Іграшки виробляли відомими у деревообробці техніками-вирізуванням, витесуванням, столярними і бондарними прийомами. Дерево попередньо готували, його обтесували сокирою, й відповідно до способу подальшого опрацювання, розрізали на валики чи прямокутні дощинки. При вирізуванні наступна обробка полягала у поступовому моделюванні цілісної форми іграшки або її окремих частин, яке здійснювали ножем чи пилкою.

Вирізування поєднували з видобуванням. Таким способом виробляли в основному предмети побуту. У виготовленні дерев’яних іграшок застосовували також виточування, яке здійснювали на ручних, механічних верстатах. Завдяки поєднанню механічних і рукотворних прийомів, точення дозволяло створити численні варіанти пластичних та декоративних рішень поверхонь іграшок й водночас збільшувати обсяг виготовлення, що вплинуло на впровадження його у серійне виробництво, пов’язане з народним промислами.

Якщо ляльки привертали увагу дівчат, то фігурки коників були улюбленими іграшками хлопчиків.

Образ коня відноситься до одного із поширених у народній творчості й зокрема, в іграшці слов’янських народів. На думку вчених він пов’язаний з давніми язичницькими віруваннями. У пантеоні слов’янських богів, які одухотворювали сили природи, кінь символізував одного з наймогутніших богів – Хорса, Бога Сонця.

Однак у той час, коли фігурка коника зберегла ознаки середньовічних прототипів, сама іграшка зазнала суттєвих змін, передусім у композиційному вирішенні.

В Україні виготовляли фігурки коників, розміри яких дозволяли дитині гойдатися, сидячи верхи. Вони складені у міцну конструкцію з окремих вирізаних циліндроподібних об’ємів, що передають, голову, тулуб, ноги.

Анімалістичну тему в українській іграшці доповнюють фігури птахів. Часто фігури зображували голубів, ластівок. Їхні форми утворені плавними взаємопереходами об’ємів, що передають овальний тулуб, видовжену шийку, невелику піднесену до гори чи опущену до низу голівку з гострим дзьобом. М’якому плавному силуету фігурок відповідає гладко вкрита воском поверхня. Рідше вона розмальована тонкими, горизонтально-розташованими вздовж тулуба, смужками червоно і синього кольорів, які імітують пір’я. у пташок спинка вкрита плямами, шийка обведена двома пасками, а живіт і хвостик суцільно помальовані темно-коричневою фарбою, що також у стилізовані формі передає особливості і забарвлення пір’я і водночас декоративно її збагачує.

Фігурки пташок – “качечок” вони, як і коники розташовані на прямокутній підставці, але з двома коліщатами. Великі округлі крила з’єднані з тулубом й коліщатами за допомогою дротиків, таким чином, що при поштовхові держака, вставленого в отвір підставки можуть рухатися, сплескуючи немов під час польоту. Динамічній конструкції фігурок відповідає колоритний розпис – помальована у зелений колір голова, шия окреслена рядком білих цяток, немов різкою намиста, жовті крила обведені по контору червоною смугою з рядком білих крапок, тулуб жовтого кольору, довільно вкритий стилізованими листочками, наче пір’їнками.

Аналогічні за конструктивним рішенням іграшки походять з інших осередків Прикарпаття. Відміни між ними виявляються у пластичному трактуванні й оздобленні поверхні фігурок, зумовлені місцевими смаками та уподобаннями. Наприклад фігурка пташки має менші пропорції й вкрита суцільним шаром жовтої фарби, лише дзьоб та коліщата виділені червоною фарбою.

На Гуцульщині виготовляли не тільки дерев’яні, а й гончарні, парафіновані, костяні, із сиру іграшки.

В Україні у XVII ст. популярним був вертеп, персонажі якого (Запорожець, Циган, Дяк, Баба, Шинкар та ін) відтворювали релігійні, казкові, побутові сюжети. У радянські часи він був заборонений, а з набуттям Україною незалежності почав відроджуватися.

Здавна, ще за часів трипільської культури, глиняні брязкальця слугували оберегами (відганяли злих духів), а також, можливо, атрибутами різних обрядових дійств. Загадковими є й зразки дрібного “дитячого” посуду, які археологи знаходять на місці трипільських керамічних майстерень. І нині українські гончарі роблять хихички та брязкальця – глиняні кульки-сонця, розписані ангобами, вкриті поливою або просто розфарбовані.

У різних місцевостях України гончарі виготовляють також дрібний дитячий посуд – “монетки”, який є узагальненим, лаконічним повторенням “дорослого” місцевого посуду. Називався він “монетки”, бо давався на здачу, коли купляли посуд.

Українська народна іграшка багата й розмаїта. Про її багатство свідчить діапазон змістовно-образних градацій: від “примітивних” пташок-свищиків, архаїчних вузлових ляльок, семантично реліктових тварин, птахів, фантастичних звірів, виготовлених із глини, дерева, соломи, сиру й тіста, функціонально реліктових хихичок, деркачів, калатал тощо – до авторської іграшки-скульптури (М. Тарасенко, І. Гончар, О. Ганжа, І. Приходько, М. Галушко), позначеної рисами атавістично-родового міфологізму. Розмаїття української традиційної іграшки насамперед пов’язане з її багатою сюжетною й тематичною номенклатурою, а також із широкою формально-образною варіативністю та численністю орнаментальних і колористичних градацій. Іграшки коленої місцевості (як і посуд, пищівка, вироби з дерева, витинанки, писанки, настінний розпис) позначені рисами певної своєрідності, яка залежить від ландшафтно-кліматичних, географічних умов (гори, рівнина, степ, полісся, край луків та озер тощо), роду занять більшості населення, історичних факторі п та обрядових традицій.

Так, іграшки, які вироблялися в ареалах Полісся й степової Південної України, зазвичай відрізняються одна від одної як щодо тематичних і сюжетних уподобань, так і щодо переважного вибору матеріалу та його пластичних можливостей. Існують також місцеві декоративні й колористичні уподобання, схильності до певних орнаментальних форм і мотивів. Так, колорит іграшки Опішного (Полтавщина) здебільшого “теплий”, близький до натуральних кольорів обпаленої глини; орнамент – закруглений, плавновигинистий, позбавлений різких зламів і гострих кутів. Натомість орнамент косівських (Карпати) пікових виробів має різкі й гострі злами, натуральний колір глини закритий, захований білою, жовтуватою або темно-вишневою (“вишнівка”) поливою, основні кольори орнаменту брунатний, зелений, жовтий. Іграшка з Полтавщини (як і розписний посуд) містить і образ поля із плавними пагорбами-могилами та ланами стиглої пшениці, а також і хати-мазанки під золотою соломою із зеленим садком і полудневим городом з пахучою “гвоздикою”, гарбузами й метеликами. Іграшка з Косова (так само, як і розписний посуд) несе в собі образні прикмети карпатського холодно-прозорого ранку із гостроверхими смереками на схилах, високими ожередами, вогкуватим туманцем у долинах, отарами овець на полонинах. Узори косівських виробів асоціативно зближені з бадьоро-завзятим (з пронизливими акцентами) звучанням місцевих коломийок та тужливо-ритмічним дріботінням гуцульського танцю, між тим орнамент опішнянських посуду та іграшки містить у собі асоціативний образ ритмічно стриманої та мелодійно розлогої місцевої пісні, що плине у степову далечінь. Подібні образні ремінісценції можна віднайти у пластиці, декорі та орнаментації іграшок Харківщини і Львівщини, Поділля й Київщини, Волині й Півдня України. Традиційна іграшка, поряд з образною та символічно-смисловою інформацією, містить у собі ще й інформацію атавістичну, пластично-інтуїтивну, обрядову, духовну онтологічно-ціннісну. Щодо цього вона зазвичай є набагато інформативнішою, ніж будь-яка сучасна техніко-механічна іграшка або комп’ютерна гра.

В прикарпатських осередках ще на початку XX ст. глиняною іграшкою займалися Й. Табахорнюк та П. Тимчук з Пістині, згодом – П.Й. Цвілик та Г.В. Цвілик з Косова, Ганна та Михайло Рощиб’юки з с. Старий Косів, М. Волощук з с. Старі Кути. У більш пізні часи, як зазначає М. Є. Станкевич, “традиційні зозульки-свистунці, дрібний посуд почали виробляти Юрій та Розалія Ілюки. Новий напрям тематичної пластики, відмінний від народних іграшок, започаткували майстри Михайло Кикоть, Василь Стрипко, художники-керамісти Василь Аронець, Григорій Колос, Василь Озерний та ін. “. Типологічно близькі до іграшок антропоморфні та зооморфні фігурки з глини робить Н. Вербовська з Косова.

Сучасні майстрами глиняної іграшки є М. Піщенко, І Сухий, Л. Яременко, М. Тарасенко; вузлової ляльки М. Грепиняк, О. Кононенко, К. Ляшко, Г. Руденко; дерев’яної іграшки: М. Кошеренко, М. Матвійчук.

Нині народну іграшку виробляють лише окремі поодинокі майстри. Купують її здебільшого не для дитячих ігор, а для своєрідної фольклоризації сучасного міського інтер’єру, поповнення приватних зібрань і фондів музеїв. Основним споживачем такої іграшки стає міська інтелігенція. Отже, іграшка потрапляє в інше середовище, ніж те, у якому вона сформувалася і була повноправною складовою, корелюючись з іншими його складовими.

Отже, можна зробити висновок, що народна іграшка від часів, коли вона носила обрядове значення (приблизно 25 тисяч років назад), і до сьогодення пройшла тривалий шлях розвитку. Змінювалися матеріал, з якого виготовляли іграшку, її зміст, забарвлення, технології виготовлення, функції.

У новому середовищі традиційна іграшка, як і вишитий рушник, і родинний килим, народна картина або ікона, повинна бути атрибутом родової, родинної пам’яті про далеке й не дуже далеке минуле, про ту функціонуючу систему народної культури, елементом якої була ця іграшка. Остання ж, іще раз підкреслимо, і в нових сучасних умовах залишається носієм тих інформативно-генетичних багатств, які становлять основу національної і світопізнання та світорозуміння.

Види української народної іграшки, їх зміст

Українська народна “іграшкова культура” складна й розмаїта. Для того щоб її вивчати, потрібно якимсь чином класифікувати, тобто розділити іграшки на групи, орієнтуючись на спорідненість певних істотних ознак. Найбільш простою та прямолінійною класифікацією О. Найден вважає поділ на дві групи:

1. Іграшки, у яких основною рисою є пластичні, художньо-естетичні фактори: ляльки, коники, баранці, олені, цапки, вершники, птахи, “барині”, “куми” тощо;
2. Іграшки, основною функцією яких є результат здійснення певної механічної дії: деркачі, фуркала, калатала, свистки, луки зі стрілами, брязкальця, хихички тощо.

Більш структурованим Олександр Найден вважає поділ іграшок за матеріалом, з якого вони створені: іграшки з дерева, глини, тканини, соломи, трави, паперу, кори, кістки, плодів різних рослин, тіста, сиру тощо.

Також науковець виділяє поділ за образно-ігровими та типажно-функціональними ознаками:

антропоморфні образи-ляльки (з глини, дерева, трави, тканини, соломи, рогозу, комбіновані з різних матеріалів);

зооморфні образи – свійські й дикі тварини: бички, цапки, свинки, баранці, козлики, корівки тощо (з глини, дерева, трави, тканини, соломи, рогозу, сиру).

іграшки, які імітують “дорослі” меблі, посуд інші предмети побуту, знаряддя праці (шафи, стільці, столи, лавки, миски, глечики, колиски, візки, граблі, сокири тощо).

О. Найден наголошує, що можна також вважати класифікаційною ознакою регіон або місцевість створення іграшок: іграшки Львівщини, Харківщини, Волині, Київщини, Полтавщини, Середньої Наддніпрянщини тощо.

Можна знайти ще чимало принципів або ознак класифікаційного поділу іграшок, які в певних конкретних випадках можуть бути прийнятними і корисними. Однак жоден з наведених вище варіантів класифікації, якщо дотримуватися лише його одного, не зможе дати повної і різнобічної характеристики іграшки. Тому, обравши якийсь один з варіантів базовим, варто доповнювати його в разі необхідності тими характеристиками, які становлять специфіку інших варіантів, тобто стати на позицію певного плюралізму у справі класифікації іграшки.

Отже, охарактеризуємо види народних іграшок за матеріалом.

 

1. ІГРАШКИ З ДЕРЕВА.

У казках багатьох народів, у тому числі і й українського, є мотив перетворення деревини (поліна, гілки, колодки) на людину. Це відбувається в результаті різних заклинань і маніпуляцій. За найдавнішими переказами й міфами, боги створили перших людей саме з дерева, а не з глини. Це свідчить про те, що дерево є найдавнішим матеріалом, який людина почала творчо обробляти.

          Іграшка з дерева – тепла, легка, зручна у грі – обов’язково має супроводжувати сучасне дитинство. Бажано також, щоб дитини сама, відповідно до своїх здібностей і можливостей, навчилася дещо робити з дерева.

Більшість доступних нині іграшок із дерева належать до так званих акустично-механічних та рухливо-механічних іграшок.

Це – деркачі, і фуркала, калатала, дерчаки, вітрячки, пташки на коліщатках з рухливими крильцями, візки, каруселі, коники на коліщатках.

З дерева роблять також дитячі меблі, посуд, тачечки, грабельки, музичні інструменти, пташок-свищиків декорованих різьбленим орнаментом півнів, коней, коней з вершниками тощо. І досі побутує традиційна дерев’яна рухливо-механічна іграшка “Коваль і ведмідь”. Ці іграшки збереглися здебільшого в музеях та приватних зібраннях, однак їх і нині виробляють окремі майстри з Київщини, Полтавщини, Волині, Львівщини.

Найбільш масове виробництво дерев’яної столярної і точеної на верстаті іграшки ще донедавна мало місце в місті Яворові Львівської області.

Найціннішим з мистецької точки зору в яворівскій іграшці є розпис. Саме він робить прості столярні вироби (дитячі меблі, музичні інструменти візки, коники, коники з вершниками тощо) витворами мистецтва. Між тим яворівські розписи “тримаються” буквально на кількох мотивах та елементах, на кількох кольорах. Це – червоний, зелений і жовтий, які з’явилися в 1920-1930-х роках.

Орнаментальних мотивів, власне, два: “колко” – залежно від розробки може набувати вигляду геометричної розетки, а також вигляду квітки-сонечка, кружальця із листочками всередині; і “вербівка” – це гнучка гілка з листочками типу вербових, чітко розібраних на симетричні ряди – червоний і темно-зелений. Вироблялися візки з кониками, держачок, коники-каталочки, пташки на коліщатках, каруселі, музичні інструменти, вершники, колиски для ляльок, швейна машинка, макет потягу, млин, посуд, меблі. Для виготовлення використовували явір, осику, вербу, липу, грушу.

Дерево – матеріал, який у сільських умовах фактично завжди під рукою. Тому найбільше іграшок-саморобок роблять саме із дерева. Це свистки, мороки, візки, колиски, мініатюрний посуд, знаряддя праці, лялькові меблі і зброя.

За особливостями формування дерев’яні іграшки можна поділити на:

• іграшки виготовлені одним об’ємом з суцільного шматка дерева – вирізуванням, виточуванням;
• іграшки виготовлені з окремих частин, які попередньо обробляли також вирізуванням, виточуванням і з’єднували столярними прийомами.

У свою чергу, залежно від з’єднання іграшки поділяються на:

* нерухомі – іграшкові меблі, сани, скрипочки;

*рухомі – візочки, тачки, деркачі та інші.

При оздобленні дерев’яних іграшок, передусім враховували, приводню текстуру, й забарвлення дерева, які у кожної породи є своєрідними.

Переважно поверхню дерев’яних іграшок залишали чистою. Роль їхнього оздоблення виконували орнаментальні порізки. Для посилення художніх якостей та безпечності іграшок їхні поверхні натирали бджолиним воском, від нього вони набували гладкості і приємного матового блиску.

На Прикарпатті оздоблювали випалюванням, яке виконували “писаком” – металевим прутиком з викарбуваним на одному його кінці рельєфним малюнком – “штампом”.

В Косові відомі рухомі дерев’яні іграшки: санки, візки, гойдалки; і звукові: свищики. На Закарпатті для виготовлення іграшок використовували тополю, ліщину, явір, клен, кору сосни і дуба. Були найрізноманітніші техніки оздоблення: вирізування, обтесування, столярні прийоми, пластичне оздоблення поверхні фігурок. Виготовлялися динамічні іграшки (пташки, що клюють землю), тарахтальця, деркачі, сопілки, коники, люди в сюжетах і без, іграшкові меблі. На Полтавщині робили колиски для ляльок, прикрашені розписом і різьбленням. У селі Спас Коломийського району Івано-Франківської області робили дитячі сопілки-тилинки з вербової кори. До того ж майстри виготовляли дерев’яні та плетені з лози брязкальця (села Річка та Снідавка Косівського району, Поділля), іграшку „Ведмеді-ковалі” (у багатьох містах і селах України), птахів з трісок (Львівщина). На Київщині поширеними іграшками були птахи-свищики, коники, півні.

Своєрідністю вирізняється динамічна іграшка, що зображує пташок, які клюють зерна. Їхні умовно потрактовані фігурки, розташовані на круглій дощинці – основі, голівками до центру. Під дощинкою на нитках, прив’язаних до голівок, підвішена кулька, при похитуванні якої вони рухаються – то піднімаються вгору, то опускаються вниз, достовірно і в той же час гумористично нагадуючи метушливу повадку птахів

До поширених типів звукових іграшок на Прикарпатті були поширені сопілки. Вони були ретельно витончені, прикрашені довкола тонкими різьбленими, або мальованими пасками. Також робились і моделі скрипочок, за формою подібні до своїх прототипів, мають видовжену резонансну скриньку-голосницю, шийку з головкою, закрутки для струн, іноді й самі струни та смичок. Скрипочки вирізняються багатством композиції розпису, які оздоблюють лицьові поверхні голосниць. Його основним мотивом виступають “колка” – концентричні кола з “ружами” посередині.           Трапляються також варіанти розпису, в яких “кола” замінені “вербівками” – вигнутими галузками листочками та квітами. Усі ці мотиви гармонійно поєднані та добре вписані в округлі форми скрипочки.

2. ІГРАШКИ З ГЛИНИ.

Найбільш масовою народною іграшкою, яка виготовлялася в умовах промислів, є іграшка з глини. Освоєння глини як матеріалу для створення необхідних ужиткових речей та будівельних матеріалів стало важливим етапом культурного розвитку людства. На цьому етапі з’явилися перші неутилітарні пластичні витвори з глини, які стали прообразом майбутньої іграшки.

Форми багатьох сучасних іграшок залишилися майже незмінними з тих давніх часів. Змінилися функції – з культових на ігрові. Нині ж ігрові функції поступаються місцем художньо-естетичним та функціям раритетної колекційної речі. Серед іграшок з глини найбільш поширеними, масовими є свищики (свистунці, свистала, свистілки), серед яких найчастіше зустрічаємо свищиків-птахів. Вони мають найпростішу архаїчну форму, для якої характерні відсутність зайвої деталізації, підкреслення об’ємності та схематичності тулубів й узагальнено типізоване вирішення голів.

Птахи-свищики архаїчного типу вироблялися практично в усіх гончарських промислах України: на Поділлі та Львівщині, в Опішнему й Косові, на Харківщині й Київщині. Відрізняються вони лише за розміром і декором.

Свищиками є також скульптурки різних тварин: баранців, бичків, цапків, коників, оленів, чортів, свинок, собачок, а також; вершників на коні, “баринь”, “кумів”, “панночок”, колисок-човнів з матір’ю та немовлям. Функція цих іграшок, крім ігрової, є ще й пізнавально-виховною. Іграшки-свищики, як і взагалі іграшки з глини, виготовлялися скрізь, де були гончарі. Але найбільш відомі гончарські центри, вироби яких позначені стильовою та образною своєрідністю, певними сюжетними й орнаментальними уподобаннями, це – Опішне (Полтавщина), Косів (Івано-Франківщина), Ічня (Чернігівщина), Громи (Черкащина), Дибинці, Васильків (Київщина), Бар, Бубнівка, Адамівка (Поділля), Миколаїв, Стара Сіль (Львівщина), Валки (Харківщина), Цвітна (Кіровоградщина), Вишнівець, Гончарівка (Тернопільщина). Нині іграшки гончарів цих осередків стали музейними експонатами та окрасою приватних зібрань.

Українська народна глиняна іграшка щодо сюжетики та формообразних критеріїв перебуває посередині між фігурним посудом і створюваною гончарами декоративною або настільною скульптурою. О. С. Данченко, дослідниця української народної кераміки, зазначає: „Ліпленням іграшок займалися навіть діти, настільки простими й традиційними вони були. Головне у цій справі було навчитися ліпити порожнистий тулуб (однаковий як для тварин, так і для птахів).”

Асортимент іграшок був досить солідний – коники, баранці, кози, цапи, бички, корови, собаки, свинки, зайчики, рибки, півники, чайки, зозульки, індики, олені, тури, фантастичні звірі, вершники на конях, „куми”, ”сусідки”, „баришні”, „наречені”, чорти, леви, ведмеді, звірі-музиканти.

Для Опішнянської іграшки характерні рослинні орнаменти, хвилясті, прямі, ламані лінії, крапки, кружечки, мазки. В Опішні виготовляли іграшки подібні до знарядь праці і посуду („монетки”); свистунці: коники, баранці, гуски, курки, півники, качки; вершники на коні, мама з дитиною, жінка з куркою, ведмідь; сюжетні іграшки: „Весілля на Полтавщині”, „Хлібороб”.

Українська іграшка у своєму історичному зрізі напрочуд розмаїта, образно багата, позначена добрим гумором, сповнена оптимізму.

3. Іграшки із соломи, лози, трави, сиру та інших
   матеріалів.

Іграшки із соломи і трави – типові екологічні іграшки. Лише частково належачи до статусу промислів, виробництво солом’яних іграшок мало сезонний і подекуди епізодичний характер. Авторами цих іграшок зазвичай були сільські умільці-хлібороби. Із соломи виготовляли брязкальця ромбічної форми, брязкальця у форм кулі, “дзеркала”, тарахкальця, бичків, оленів, коників, ляльок різного типу, “павучків” тощо Центрів виробництва солом’яних іграшок яі таких не зафіксовано, але є підстави стверджувати, що на Поліссі (Чернігівщині, Житомирщині частково Київщині), на Волині й Поділлі іграшок із соломи виготовлялося й нині виготовляється більше, ніж в інших регіонах і місцевостях України.

Іграшки із соломи мають золотисто-теплі та холоднуваті сріблясті кольори, що є рефлексійно-асоціативним образом типового краєвиду Полісся, Волині, Північної Київщини: рівнина, поле із достигаючим збіжжям або колючо-золотавою стернею й небо над ними, суцільно вкрите тонкими сріблястими хмарами.

Іграшки з лози створюються в різних місцевостях України, зокрема в селах і містечках розташованих переважно над річками та біля озер. З лози плели дитячі меблі, брязкальця, кошики, колиски для ляльок-немовлят; окремі умільці створювали з лози навіть ляльок.

Іграшки з трави роблять як дорослі, так і діти. Як правило, їх створюють наприкінці весни та на початку літа, коли на луках спадає повінь і виростає довга соковита трава – “коси”. От із цієї трави жінки роблять ляльок для дівчаток майже так, як колись давно робилися обрядові весільні ляльки-“панянки”. Діти, зокрема ті, що пасуть худобу, з трави виплітали “церкви” та “попові брички”, робили різних тварин та лялечок.

Обрядове фігурне печиво у вигляді різних тварин (корівок, свинок, баранців, зайців, коней, коней із вершниками) і людських постатей (богинь) робили, а подекуди роблять і нині в різних регіонах і місцевостях України: Поділлі, Прикарпатті, Закарпатті, Полтавщині, Київщині, Черкащині та ін. Ці вироби не є цілковитими іграшками, адже діти їх охоче з’їдають. Але, будучи яскраво декорованими та щедро орнаментованими, маючи умовно-узагальнені і форми, вони розвивають уяву дітей. Пекли пташок: жайворонків, сорок, голубків, майже повсюди на честь зустрічі весни, напередодні масового прильоту птахів.

Іграшки із сиру виготовляють тільки в Карпатах. Нині їх роблять винятково жінки. Іграшки із сиру виготовляють особливим способом – витягуванням, викручуванням та обв’язуванням сирним мотуззям. Виходять гарненькі, приємні, комфортні щодо розміру, фактури, смаку сирні баранці, коники, козлики, коні з вершниками, олені, півники й інші птахи. Особливо багато створюють зовсім дрібних коників та баранців, яких у святкові та великі базарні дні продають у Косові та Верховині. Натомість великих сирних коней з бербеницями у дні весняних і осінніх гробків дарують родичам та ставлять на могили вівчарів. Іграшки із сиру образно пов’язані з Карпатами, їх природно-ландшафтними умовами; вони становлять органічну складову фольклорного пісенно-обрядового гуцульського середовища.

4. ЛЯЛЬКИ З ТКАНИНИ.

Лялька в “іграшковій культурі” посідає особливе місце. Вона, можна сказати, є супер-іграшкою, оскільки водночас містить у собі функціонально-образні риси праіграшки і, так би мовити, постіграшки. Якщо більшість іграшок та ігор є нині винятково надбанням дитинства, то лялька “проривається” у світ дорослої людини, стає об’єктом її культової, художньо-творчої та наукової діяльності.

Народні ляльки-іграшки (їх не слід плутати з ляльками-манекенами в народному одязі), безперечно, пов’язані з обрядово-ритуальними ляльками, які ще в порівняно недалекому минулому виготовлялися до певних дат і подій та з різних приводів (весілля, посухи, хвороби тощо) по селах і невеликих містах. Найбільш обрядовий вигляд мають ляльки із сіл Середньої Наддніпрянщини: Думанців, Суботова, Хрещатика, Решетилівки, Липового, Золотоношки, Германівки й інших сіл Черкаської, Полтавської та Київської областей. Ці ляльки підкреслено декоративні, яскраві, строкаті, мають дещо язичницький, таємничий вигляд. Та найголовніше, що всі вони в селах трьох названих областей виготовляються однаковим способом – вузловим. Це найпростіший спосіб, який свідчить про споконвічний хліборобський рід занять місцевого населення.

На Поділлі (у Вінницькій і Хмельницькій областях), крім індивідуально-авторських ляльок із тканини, по селах навесні виготовляють ляльок із трави – “панянок”, призначених як для дитячої гри, так і для зміцнення здоров’я худоби, родючості і достатку. На Поділлі зрідка роблять також обрядову ляльку-поліно в жіночому вбранні – “Колодія”.

На Волині, Харківщині та в деяких місцевостях Полісся (Рівненського, Чернігівського, Житомирського) у селах, крім індивідуально-авторських ляльок з тканини, існують комбіновані щодо матеріалу ляльки – із соломи і тканини, із трави і тканини.

На Поділлі та півдні України створюють ляльки із молодих та стиглих качанів кукурудзи, одягаючи їх у вбрання з тканини.

У карпатських селах виготовляють ляльок (їхню внутрішню основу) різними способами, проте зовнішній вигляд у них досить схожий. Це здебільшого жінки-гуцулки у святковому вбранні. Часто зустрічаються пари чоловік і жінка.

Це – декоративні ляльки, які виготовляються досить довго і старанно, оскільки одяг і прикраси мають імітувати і справжні речі. Звичайні ляльки-іграшки в карпатських селах створюються також із застосуванням вишивки різних традиційних гуцульських прикрас та атрибутів.

Хатні ляльки-іграшки здебільшого робляться бабусями для онуків, рідше матерями для доньок. Будь-яка народна традиційна іграшка, є одним із тих важливих чинників, які формують у дитини певні буттєво-пізнавальні модуси, упроваджують у свідомі й підсвідомі сфери дитини першооснови національно-культурної екзистенційності. Стратегія виховання на традиційній іграшково-ігровій основі аж ніяк не архаїзує суспільство. Вона дозволяє зберігати національну самобутність в умовах сучасної глобалізації цивілізаційних процесів.

ОЗНАЙОМЛЕННЯ З НАРОДНОЮ ІГРАШКОЮ

Група раннього віку (другий рік життя)

Виховувати інтерес до ігор, різноманітних дій з народними іграшками.

Задовольняти дитяче бажання не лише до споживання, а й до творення використанням нових предметів та іграшок: казкових звірів, стрічок, віночків, хусточок, паличок, кубиків; шумових іграшок; діставати насолоду від музичного звучання іграшкових інструментів (бубон, молоточок, барабанчик, цимбали, сопілка, свисток).

Стимулювати дітей до активної діяльності та комунікативного спілкування з народними іграшками.

Розвивати уявлення, вміння розрізняти кольори й бачення в народних іграшках як раціонального змісту, так і безпосередньої краси (матрійки, писанки крашанки, грибочки, башточки, курочка-ряба, візочки з одним чи двома кониками).

Перша молодша група (третій рік життя)

Стимулювати пізнавальну активність дошкільнят під час експериментування із знайомими предметами (іграшки) та новими.           Забезпечувати індивідуальний добір іграшок (у достатній кількості на кожну дитину) з метою запобігання конфлікту та полегшення адаптації дітей при переході з групи раннього віку в молодшу (з сім’ї в дошкільний заклад).

Заохочувати дітей висловлювати свої враження під час ігор з різноманітними предметами-замінниками, іграшками, що відображають хліборобські знаряддя, реальними предметами та уявними (плужки, борони, граблі, лопатки, човник).

Використовувати музичні народні інструменти: скрипки, дудочки, сопілки, вуркала (гудок із дерева), деркачі, іграшки-пищики, глиняні свищики у вигляді пташечок (голуб, зозулька), коників, баранців тощо для задоволення зростаючих ігрових запитів малюків та для розвитку їхньої загальної соціальної активності.

Розвивати сприймання, наочно-дійове і наочно-образне мислення під час індивідуальних дій з кубиками, цеглинками, дерев’яними молоточками, іграшковим посудом тощо.

Заохочувати до групових та колективних форм ігор, використовуючи одночасно кілька іграшок, хлопчик, дівчинка, жінка, няня з дитиною. (Іграшки можуть бути без облич, виготовлені з клаптиків тканини, але з виразними постатями й у правдивому українському вбранні). Розвивати самоусвідомлення, саморегуляцію, стимулювати дітей коментувати ігрові дії простими реченнями: “Я граюсь, я мама”; “У ляльки-намисто”; “Я заколисую (колишу, колихаю) ляльку”.

Друга молодша група (четвертий рік життя)

Використовувати народні іграшки для розвитку пізнавальних інтересів, відчуття краси, кольору, художнього смаку й бажання до активних дій з ними: лялька – українка з віночком й у вишиванці, ляльки в різних вбраннях, вершники на конях, музиканти, млинок, цурки, дзиги, залізниця, глиняний свищик, глиняні чи гіпсові іграшки (козак, матрос), іграшковий посуд (макітра, цеберко, глечик), тварини та птахи (собака, баранчик, конячки, цапок, зайчик, вовчик, осел, качка, голуб, курка, півень).

Ознайомлювати дітей з декоративними візерунками українського народного декоративно-прикладного мистецтва та вжитковими виробами (посуд, іграшки).

Учити ритмічно прикрашати лініями, мазками, крапками, кругами плоскі силуети з паперу, предмети побуту.

Орієнтовна тематика: фартушок, чашка, кухлик, тарілка, пташка, рибка.

 

Середня група (п’ятий рік життя)

Використовувати іграшковий посуд для творчих ігор (макітри, горщики, кухлі, глечики, миски).

Розвивати фантазію і винахідливість, використовуючи для гри вироби з паперу й картону (човники, вітрячки, торбинки) а також природний і інші матеріали (камінці, черепашки, мох, кора, лоза, шишки, пір’я, солома, очерет, берест, вовна).

Учити малювати за мотивами народних іграшок; виконувати візерунки на прямокутнику, квадраті, крузі, різних плоских паперових формах, що імітують предмети побуту. Формувати вміння ритмічно розміщувати елементи візерунка по всій площі, по краях, у середині; використовувати елементи візерунка: лінії, мазки, крапки, кружечки, кільця.

Орієнтовна тематика: чашка, кухлик, чайник, блюдце, пташка, рибка, коник, лялька.

Старша група (шостий рік життя)

Знайомити дітей з національними дитячими іграшками свого регіону, села чи міста. Розповісти про рубель і качалку й навчити використовувати для прасування іграшкового одягу (білизни, рушників). Іграшковий посуд (дерев’яний й глиняний горщики-двійнята, полумиски, мисник, казан, цебро, діжа, качалка), стіл, лаву, ліжко, скриню, заохочувати малюків використовувати в іграх згідно із задумом.

Використовувати народні іграшки для творчих ігор: дзига (веретено), дзига – іграшка, млинок (із очерету, дерева, соломинки), паперовий змій, візок, солдат, дерев’яна іграшка – пильщик (чоловічок з пилкою), ковалі (2 чоловіки – ковалі), пищики (з дерева, жита, з листя), дудка (з гарбуза), скрипка (з очеретинок).

Застосовувати дитячі музичні іграшки – інструменти: (цимбали, цитру, гуслі, бандуру, балалайку, арфу, барабан під час розваг та святкових ранків).

Виховувати допитливість та бережливе ставлення до іграшок.

Продовжувати знайомити дошкільнят із способами виготовлення деяких народних іграшок, зокрема ляльок. Поглиблювати навички роботи з папером та картоном, виготовлення різноманітних виробів, іграшок з рухомими частинами (візок, млинок, собачка, вітрячок) з подальшим їх використанням в ігровій діяльності.

Виховувати бажання спільно з дорослими виготовляти найпростіші іграшки.

Учити складати розповідь чи загадку про народну іграшку.

Розширювати знання про різні види іграшок: дерев’яні, глиняні (полив’яні та неполив’яні), трав’яні, солом’яні, ганчір’яні. Ознайомлювати з майстрами дитячої народної іграшки.

Учити симетрично розташовувати рослинні елементи візерунків на різних формах (смуга, квадрат, багатокутник, розет, круг), на плоских силуетах виробів декоративно-прикладного мистецтва (одяг, посуд, іграшки); розташовувати візерунки по краях форми, у кутах, середині, по всій площі, підкреслюючи форму паперу; добирати кольори, характерні для певного виду українського мистецтва, до тла паперу.

Орієнтовна тематика: керамічні іграшки (свинка, коник, півник, олень та ін.

Учити ліпити за уявленням складні за будовою предмети, з натури        (овочі, фрукти, іграшки з невеликої кількості частин).

Учити вирізувати предмети симетричної форми із згорненого навпіл паперу: посуд (ваза, чашка, глечик), іграшки, елементи українських декоративних орнаментів, нескладні за сюжетом чи візерунком українські витинанки, а також з паперу, згорненого в кілька разів (тюльпан, нарцис, листок акації, елементи зображень для різних орнаментів, атрибути для ігор).

Підготовча до школи група (сьомий рік життя)

Виховувати бажання виготовляти найпростіші іграшки (березове коліщатко з держальцем, свисток із верби, возик).

У співпраці з дорослими виготовляти м’які іграшки, ляльки із соломи, а також учитись вишивати ляльчин одяг.

Вчити розповідати про улюблені іграшки, ігри та забави. Стимулювати дитячу активність і творчість в ігровій діяльності із знайомими іграшками.

Вчити шанувати майстрів іграшок.

Розвивати в дітей відчуття ритму, кольору під час складання симетричних і асиметричних візерунків з рослинних та анімалістичних елементів на різних формах паперу (прямокутник, круг, трикутник, овал), формах, що імітують предмети побуту. Учити добирати обмежену гаму кольорів за мотивами косівської кераміки, яворівського різблення; добирати кольори петриківських розписів.

Малювати петриківські прийоми котячим пензлем: “зернята”, “гребінчики”, “горішки”, перехідні мазки, завитки, вільні мазки. Малювати пальцем, паличкою квіти в петриківському букеті (соняшник, жоржина, гвоздика, півонія, айстри, цибулька, кучерявка, та ін), візерункове листя.

 

орієнтовний перелік творів

для кожної вікової групи

                                       

Молодший дошкільний вік.

 

Усна народна творчість. Колискові пісні: «Заколишу дити­ноньку», «Хиті, хиті», «Люляю, люляю», «Котику сіренький», «Тусі, тусі».

Українські народні пісні, забавлянки, потішки: «Гу-ту-ту», «Наш хлопчик», «Кицю-кицю», «Е-е, дитино», «Ой кіт-воркіт», «Ходить сонко по вулиці», «Печу, печу хлібчик», «Вийди, вийди, сонечко», «Кую, кую чобіток», «Качка», «Сидить на припічку», «Гоп-гоп, козуню», «Летіла зозуленькам, «Ой ходила козочка», «Ой дощику, поливайнику», «Вода, вода холодная», «Наша донечка росте», «Зайчику, зайчику», «Пішла киця по водицю», «Зозулю, кавулю», «Поїдем, синочку, з тобою в село», «Куй, куй, ковалі», «Танцювала ріпка з маком», «Павлику-равлику».

Казки: Дід та баба; Колобок; Коржик; Козлята і вовк; Ріпка; Колосок; Рукавичка; Котик і Півник; Лисичка і Журавель; Івасик Телесик.

Вірші: Т. Г. Шевченко «Світає», «За сонцем хмаронька пливе», Л. Українка «На зеленому горбочку»; Л. Глібов «Веснянка»; О. Пчілка «Іванко»; П. Тичина «А я у гай ходила», В. Сосюра «Місяченько», М. Вінграновський «Прилетіли гуси»; «Котик, котик»; П. Воронько «Доня хоче спати», «Є у мене киця Мурка»; А. Костецький «Де літо живе»; В. Заєць «Зимовий джмелик»; М. Удовиченко «Золоте відерце»; С. Жупанин «Наталчина пригода».

Оповідання: Н. Забіла «Ясоччина грядка», М. Коцюбинський «Дві кізочки», «Про двох цапків», В.Сухомлинський «Лялька під дощем», В. Чухліб «На току».

Середній дошкільний вік.

Усна народна творчість. Колискові пісні: «А ти, котик сірий», «Ой ходить сон біля вікон», «Ой ти, котик, коточок», «Прилетіли голуби», «Ой на кота, воркота». Українські народні пісні, забавлянки, потішки: «Я сестричка, я лисичка», «Сидить півень на криниці», «В понеділок раненько», «Танцювали миші», «Ой пасу я бичка», «Біжить зайчик дорогою», «Був собі журавель», «Чорний баран», «Іди, іди, дощику», «Два півники», «Ішов лісом, доріжкою сірий вовк», «Столярики-молодці».

Українські народні казки: «Сірко», «Цап та баран», «Ох», «Дідова дочка і бабина дочка», «Про братика баранця», «Коза в заячій хаті», «Золотий черевичок», «Солом’яний бичок».

Вірші: Л. Глібов «Зимонько-снігуронько», «Веснянка», Л. Українка «Літо краснеє минуло», «Вишеньки», Т. Шевченко «Зацвіла в долині», «Садок вишневий коло хати», «Світає», І. Франко «Навесні», П. Тичина «Гаї шумлять», «Хор лісових дзвіночків», П. Воронько «Журавлики-журавлі», «Липка», «Їжачок-хитрячок», М. Рильський «Річка», Н. Забіла «Ясоччин садок», «Наша ялинка», «Олівець-малювець», І. Нехода «Ведмедик», «Веселі каруселі», «Зайчик», Г. Бойко «Ковзани-пустуни», «Провалився по коліна», А. М’ястківський «Із ляльками», «Поїзд», «Дуже хочу коника», Д. Чередниченко «На добраніч», П. Сингаївський «Січень, лютий… грудень».

Старший дошкільний вік (шостий та сьомий рік життя)

Усна народна творчість. Колискові пісні: «Сонку, дрімку, голубоньку», «Ой котусю, котусю», «Спало дитя, спати буде», «Ой ну, ой ну, коточок», «Ой ти кіт-воркіт», «Ой ти, коте, не іди», «Люлі, люлі, Василечку».

Українські народні пісні, забавлянки, заклички, мирилки: «Кукуріку півники», «Ходила квочка», «Бігла киця топитися», «Піч і хлібець», «Трясуть коні поводами», «Сидить зайчик під липкою», «Вітер-вітрику», «Бусел-колода».

Казки: «Пан Коцький», «Лисичка-сестричка і Вовк-панібрат», «Яйце-райце», «Мудра дівчина», «Кривенька качечка», «Язиката Хвеська», «Котигорошко», «Іван-Побиван», «Кирило Кожум’яка», «Батьківська порада», «Розумниця», «Батько та син», «Три брати», «Про злидні».

Легенди, оповідки, бувальщини: Вогонь і вода; Розрив-трава; Марусина верба; Батькове благословення; Діти Лиману; Дніпро і Десна; Річка Либідь; Дніпрові пороги; Три брати – засновники Києва; Михайлик і Золоті ворота; Запорізька спадщина; Довголіття запорожців; Як запорожці прізвища давали; Козацьке житло.

Твій Кобзарик: Т. Шевченко «Тече вода з-під явора», «Лебідонька», «Встала весна», «Реве та стогне Дніпр широкий», «І досі сниться», «Заповіт», «Тополя», «Зоре моя, вечірняя», «За сонцем хмаронька пливе», «По діброві вітер виє», «Ой діброво – темний гаю», «У нашім раї на землі».

Вірші, казки, оповідання: Л. Українка «Біда навчить», «Лілея», «Мамо, іде вже зима», «Тиша морська», П. Грабовський «Осінь», Л. Глібов «Зимова пісенька», «Загадки», І. Франко «Ріпка», «Фарбований лис», «Заєць та їжак», С. Васильченко «Вовк, лисиця і осел», «Віконце», «Дощ», М. Вовчок «Кармелюк» (уривки), «Дев’ять братів і десята сестриця Галя», М. Коцюбинський «Про двох цапків», «Дві кізочки», «Десять робітників», «Івасик та Тарасик», П. Тичина «Івасик-Телесик», «Добридень тобі, Україно моя», «Слово», «Осінь така мила», «Листя падає», «Вечір», «Підем, станем під тополі», Н. Забіла «Катруся вже велика», «Зайчикова хатка», «Дванадцять місяців», М. Рильський «Не кидайтесь хлібом, він святий» та ін.

В кожному регіоні, місті, області є свої місцеві, але досить відомі письменники і поети. Дітей усіх вікових груп доцільно познайомити з їх творчістю, вивчити вірші, запросити їх в гості.

Перелік письменників та поетів окремих регіонів України:

Закарпаття: О. В. Духович «Загадки», С.І. Жупанин «Смерековий край».

Галичина, Буковина, Прикарпаття: В. Багірова «Водограй», «Мокровиця», «Полікую книжку», «Батьківщина» та ін., Г. Почепцов «Повітряний ведмедик», О. Сенатович «Вчиться вересень читати», «Сніговик», «Вісім сотень колобків», У. Кравченко «Шелести, наш барвінку», С. Пушик «Чарівне горнятко», «Казки Підгір’я», «Золотий човник», І. Блажкевич «Подоляночка», «Оля-стріха», Ю. Шкрумеляк «Сопілка співає», І. Деркач «Вірші», М. Підгірянка «Безкінечні казочки», «Ростіть великі», В. Лучук «Я малюю голуба», «Сіла хмарка на коня», «Маленькі друзі», «Казкова орбіта», «Жива вода», Ю. Федькович (буковинський кобзар) «Поезії», «Дикі думи», «Довбуш», С. Воробкевич «Рідна мова», «Рідна земля».

Таврія, Південь: П. Ребро «Вірші», М. Лиходід «Вірші», Т. Зінківський «На вулиці», «Сон», М. Нагнибіда «Дзвони Хатині», Л. Компанієць «Вірші», М. Жук (Одеса) «Правда та неправда», «Дрімайлики», «Годинник», В. Діденко «Степовичка», О. Орач «Комар» (Запоріжжя), «Журавликова пісня», «Березневі світанки», О. Огульчанський «Таємниця Сухої балки», «Як сплять дельфіни», «Острів сріблястих чайок» (Луганськ, Бердянськ), Д. О. Міщенко «Батьківлінія», В. Еніна «Сердолікова усмішка», С. Тельнюк «Вірші».

Одещина: В. Рутківський «Гості на мітлі», О. Кизим «Краб-мандрівник», В. Домрин «Кто из речки воду пьет?», А. Зорич «Незвичайні пригоди маленького Кікікао», В. Котов

 

Орієнтовний перелік картин українських художників,

що відображають історичне минуле українського народу,
його символи, обряди.

М. І. Івасюк: В’їзд Богдана Хмельницького в Київ; Богун під Берестечком; Жнива; Кубанські козаки у Львові; Біля криниці; Мати; Відпочинок.

Т. Г. Шевченко: Селянська родина; Катерина.

Р. М. Палецький (Одеса): Невольничий плач; Козак Мамай.

К. О. Трутовський: Колядки на Україні; Сорочинський яр­марок; Одягають вінок; Дівчина за снопами; В гостях у бабусі; Сироти на господарстві; Школярі; Хворий.

С. І. Світославський: Вітряк; Воли на ниві; Миргород.

П. Левченко: Біла хата; Путивль; Водяний млин; Село зи­мою; Глухомань.

М. Пимоненко: Святочне ворожіння.

І. Бродський: Шарманщик у селі; Землемір.

З. Шолтес: Гірське село.

А. Коцко: На Гуцульщині.

О. Сиротенко: Відпочинок.

В. Монастирський: Пасіка.

І. Бакшай: Великий верх.

А. Дейнека: Майбутні льотчики.

Т. Яблонська: В українському дитячому садку; Хліб; Слухаючи казку; Ранок. Пейзажні картини: М. Івасюк: Весна; Вечір.

С. Світославський: Ніч; Дніпровські пороги; Річка; Напровесні; Розливи Дніпра на Оболоні; Вечір у степу.

Т. Яблонська: Скирди; Ранок; Весна; Яблуні у цвіті; За­студилася; У парку.

С. Шишко: Осінь; Київська сюїта; Осінь над Дніпром; Со­няшники; Осінній мотив.

М. Глущенко: Київські каштани; Квітучий сад; Весна у Києві; Зимовий день.

О. Шовкуненко: Повінь. Конче-Заспа.

І. Бродський: Опале листя; Біля колодязя. З.Шолтес: Зима на Верховині.

В. Непийпиво: Верба і осокір у весняній купелі; Яблуневий цвіт.

Д. Шавикін: Вечір на Дніпрі.

А.Куїнджі: Вечір на Україні.

А.Дейнега: Роздолля.

І. Айвазовський: Схід місяця у Феодосії; Чорне море; Буря; Місячна ніч у Криму.

Р. Судковський: Берег Чорного моря.

В. Ященко: Рання весна.

Ч. Марчук: Зима. Останній промінь; Парк осінньої ночі; Мереживо зимового дня.

М. Дерегус: Зимовий пейзаж.

В. Габда: Співають весняні струмочки.

К.Білокур: Натюрморт; Осінь.

Портрети: І. Крамськой: Портрет Шевченка. Т. Г.Шевченко: Жіночі портрети. М. Божій: Таню, не блимай; Медсестра; Думи мої, думи мої. Д. Шавикін: Портрет Н. Забіли.

Скульптура: І. Петрашевич: Дитинонька моя; українська народна декоративна іграшка (О. П. Селюченко, Г. Л. Пошивайло, О. Шиян (Одеса), І. Білик, І. Сухий, Ф. Олексієнко, О. Пирожок, І. Сидорук, Ю. Іллюк та ін.).

Художники-ілюстратори: М. Компанець, Г. Якутович, Н. Лопухова, О. Павловська.

Скульптура. Архітектура. Пам’ятники. Познайомити дітей з пам’ятниками в містах України, скульптурами, історичними скульптурними спорудами (Золоті ворота (Київ), Софіївський, Володимирський собори, Почаївська, Києво-Печерська лаври та ін., спорудами (оперні театри в м. Одесі, Львові, Києві та ін.).

Тематичний словник: мистецтво, художник, митці, картина, репродукція, писати, фарби, кольорова гама, художнє бачення, живопис, пейзаж, натюрморт, композиція, тло, графіка, скульптура, розписи, декоративний, глиняний, гіпсовий, фарфоровий, полив’яний, гончар, скульптор, музей, галерея, виставка, проникнення, керамічний, ілюстрації, гуаш, акварель, перо, портрет, колорит, форма, силует, дрібна пластика, візерунок, архітектура, споруда, пам’ятник.

Вірші про Україну

Україна, Рідний край, Поле, річка, Синій гай.

Любо стежкою іти – Тут живемо я і ти!

ДЕРЖАВНИЙ ГІМН УКРАЇНИ
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
П. Чубинський

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ
Конституцію читають
Тато, мама і дідусь,
Я на неї теж дивлюсь,
Сторінки перегортаю.
Гарна книжка і цікава,
Всіх добра навчає
І дарує людям право,
Від зла захищає.
Скоро я навчусь читати
І сам прочитаю,
Бо вже дуже хочу знати,
Які права маю.

 

ДОБРИЙ ДЕНЬ, УКРАЇНО МОЯ!
Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, малюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя!
П. Тичина

 

НАШ РІДНИЙ КРАЙ                              
Щоб довелося мандрувати –
Піти по рідній всій землі:
У кожне місто завітати,
У кожнім побувать селі, –

То навіть би за сотню років
Цього б не встигли ми зробить:
Простори в нас такі широкі,
А міст і сіл – що не злічить!
М. Познанська

НАША СЛАВНА УКРАЇНА
Наша славна Україна,
Наше щастя і наш рай,
Чи на світі є країна
Ще миліша за наш край?

І в щасливі й злі години
Ми для неї живемо.
На Вкраїні й для Вкраїни
Будем жити й помремо.
В. Самійленко

РІДНЕ
Україна – рідний край,
Рідне поле, зелен гай,
Рідне місто й рідна хата,
Рідне небо й рідна мати.
Я. Скидан

ЦЕ МОЯ УКРАЇна

                                Зацвітає калина,
Зеленіє ліщина,
Степом котиться диво-луна,
Це моя Україна,
Це моя Батьківщина,
Що, як тато і мама, одна.
А. Камінчук

НЕ ЗАБУДЬ!
Ще малий, але ж сміливець —
Сам біжить у гай…
Ти, мій хлопче, українець —
Те запам’ятай.

Ще мала, а по барвінок
Вже ходила в гай…
Ти, дівчатко, українка —
Тож не забувай.

Вирина стежина рідна
З теплої трави…
Мати наша — Україна,
Не забудьте ви.
В. Терен

У РІДНОМУ КРАЇ
Одна Батьківщина, і двох не буває,
Місця, де родилися, завжди святі.
Хто рідну оселю свою забуває,
Той долі не знайде в житті.

У рідному краї і серце співає,
Лелеки здалека нам весни несуть.
У рідному краї і небо безкрає,
Потоки, потоки, мов струни, течуть.

Тут мамина пісня лунає і нині,
Її підхопили поля і гаї.
Її вечорами по всій Україні
Співають в садах солов’ї.

І я припадаю до неї устами,
І серцем вбираю, мов спраглий води.
Без рідної мови, без пісні,
Без мами збідніє, збідніє земля назавжди.
М. Бакая

УКРАЇНА
Дужче і дужче кругом
Пісня гримить солов’я.
Гори мовчать над Дніпром
Це — Україна моя.

В небі шумлять літаки,
Коні залізні — в полях.
Гордим розливом ріки
Цвіт весняний по садах.

Світлі ідуть матері,
Зір їх красою сія.
Сонце і пісня вгорі,
Це — Україна моя.
В. Сосюра

ЖУРАВЛИК
З далекого краю,
З далеких світів
Журавлик на крилах
Додому летів,
Минав океани,
Ліси і моря,
Вдивлявсь крізь тумани:
– Чия це земля,
Чиї це долини,
Чиї це луги,
Чию це калину
Гойдають вітри!
Впізнав батьківщину:
– Моя це земля,
Моє тут гніздечко
І мова моя.
Л. Пилип’юк

МІЙ КРАЙ
Україна — край мій рідний
Від Кавказу по Карпати,
І веселий, і свобідний,
І великий, і багатий.

Де є в світі кращі ріки,
Як Дністер, Дніпро-Славута?
Хто покине їх навіки,
Тому в серці вічна смута.

Де є в світі кращі гори,
Де таке повітря свіже?
Де шумлять так гарно бори
І хвилює спіле збіжжя?

Де ясніше сонце світить,
Де гарніше зорі сяють?
Де ж солодше пахнуть квіти —
Як у нашім любім краї!
Р. Купчинський

З ТОБОЮ
Послухай, як струмок дзвенить,
Як гомонить ліщина.
З тобою всюди, кожну мить
Говорить Україна.

Послухай, як трава росте,
Напоєна дощами,
І як веде розмову степ
З тобою колосками.

Послухай, як вода шумить –
Дніпро до моря лине, –
З тобою всюди, кожну мить
Говорить Україна.
П. Осадчук

 

ПРО НАШУ УКРАЇНУ
Ми дуже любим весь наш край,
І любим Україну,
Її лани, зелений гай,
В саду — рясну калину.

Там соловейко навесні
Співає між гілками:
Та й ми співаємо пісні –
Змагається він з нами!
М. Познанська

МАТИ-УКРАЇНО!
Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!

Хай же мир і дружба поєднають всіх,
І дзвенить дитячий безтурботний сміх.
Нам зоріє доля світла і ясна.
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж у нас одна!
М. Сингаївський

ПРАПОР
Прапор — це державний символ
Він є в кожної держави;
Це для всіх — ознака сили,
Це для всіх — ознака слави.

Синьо-жовтий прапор маєм:
Синє — небо, жовте — жито;
Прапор цей оберігаєм,
Він — святиня, знають діти.

Прапор свій здіймаєм гордо,
Ми з ним дужі і єдині,
Ми навіки вже — народом,
Українським, в Україні.
Н. Поклад

ПРАПОР
Синій, як море, як день, золотий —
З неба і сонця наш прапор ясний.
Рідний наш прапор високо несім!
Хай він, уславлений, квітне усім!

Гляньте, на ньому волошки цвітуть,
Гляньте, жита в ньому золото ллють.
З жита й волошок наш прапор ясний.
З неба і сонця, як день весняний.
О. Олесь

НАШ ПРАПОР
Небеса блакитні
Сяють з глибини,
А пшеничні й житні
Мерехтять лани.

Образ цей не зблідне,
Хоч минуть жнива.
Це знамено рідне –
Злото й синява.

Прапор наш, як літо,
В сонці майорить.
По долині – жито,
По горі – блакить.

Прапор наш – не битва,
Не рушничний дріб:
По горі молитва,
По долині – хліб.
Д. Павличко

ПІД РІДНИМ ПРАПОРОМ
Стань під прапор синьо-жовтий —
Стяг відважних прабатьків,
Доторкнися позолоти
Запорозьких козаків,

Доторкнися голубизни
Патріотів-вояків.
Стань під прапором Вітчизни
Серед гордих юнаків.

І засяє над тобою
Найдорожче із клейнод,
Шануватимеш з любов’ю
Рідну армію і флот,

Будеш гордим за чесноти
Героїчних прабатьків.
Стань під прапор синьо-жовтий
Запорозьких козаків.

ГЕРБ
Наш герб — тризуб,
Це воля, слава й сила;
Наш герб — тризуб.
Недоля нас косила,
Та ми зросли, ми є,
Ми завжди будем,
Добро і пісню несемо
Ми людям.
Н. Поклад

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР
Вітер весняний на площах
Стяг український полоще,
В прапорі – просинь небесна,
Золото поля чудесне.

ТРИЗУБ
Наш герб — тризуб. У ньому сила
Отця небесного і сина.
Уважно придивись до нього —
На Духа схожий він Святого,
Що голубом злетів з небес
І у людських серцях воскрес.
Тризуб, немов сім’я єдина,
Де тато, мама і дитина
Живуть у мирі і любові
На Україні вольній, новій.
В. Паронова

РІДНА ХАТА
Різні в світі є країни,
Різні люди є у світі,
Різні гори, полонини,
Різні трави, різні квіти.

Є з усіх одна країна,
Найрідніша нам усім,
То — прекрасна Україна,
Нашого народу дім.

Там шумлять степи безкраї,
Наче вміють говорити,
Там ясніше сонце сяє,
Там солодше пахнуть квіти.

Різні в світі є країни,
Гарні є і є багаті,
Та найкраще в Україні,
Бо найкраще в рідній хаті.

Я – УКРАЇНКА
Я – українка!
Горджуся й радію,
Що рідною мовою
Я володію,
Шевченковим словом
Я Умію писати
Слова мелодійні
І вірші складати.
– українка!
Живу в Україні,
На вільній, єдиній
Моїй Батьківщині,
Де все мені в радість:
Ліси і садки.
Озера й річки,
І глибокі ставки,
Лани неосяжні,
І гори, й долини,
Цвіт білосніжний
У лузі калини.
В душі моїй солодко
Грає сопілка,
Бо я з України,
Бо я – українка!
О. Василенко

 

 

 

Я ДИТИНА УКРАЇНСЬКА
Я дитина українська,
Вкраїнського роду,
Українці – то є назва
Славного роду.

Україна – то край славний,
Аж по Чорне Море,
Україна – то лан пишний
І степи і гори.

І як мені України
Щиро не кохати?
Мене ненька по-вкраїнські
Вчила розмовляти.

І як мені України
Щиро не любити?
Мене вчили по – вкраїнські
Господа молити.

За свій рідний край і нарід
Я Господа молю:
Зішли, Боже, Україні
І щастя і долю!
Ю. Шкрумеляк

* * *
Я живу на Україні,
Де річки, озера сині, –
Чиста в них вода, прозора,
В дно глибинне світять зорі.
Найгарніші наші села,
Люди мудрі і веселі,
Хати білі, чепурненькі,
Діти всі такі гарненькі…
Маки в полі червоніють,
І волошки ген синіють,
Всі сади таки плодючі,
Огороди всі родючі.
Наша Україно мила,
Донька я твоя щаслива.
Г. Камісарова

УКРАЇНСЬКИЙ ВІНОЧОК
Зробила я віночок
Із квітів та стрічок,
Піду в нім танцювати
Веселий гопачок.

Віночок український
У райдужній красі.
У нього в нашій школі
Закохані усі.

Хоч квіти паперові,
Та їхні кольори
Дарують гарний настрій
Всій нашій дітворі.

Я лагідно торкаю
Цю ніжність і красу.
Свою веселу вдачу
До кожного несу.
В. Кленц

УКРАЇНІ
Україно,
Ти – сонце весняне,
Моя рідна, моя золота…
Твої древні задумані храми,
Старовинні чудесні міста –
Ніби в казці, де час зупинився,
Щоб усе, що було, пригадати:
Тихі співи і танці вогнисті,
Щебетання в садку біля хати,
І тумани, і роси краплисті,
І героїв славетних життя, –
І мале босоноге дитя,
Що біжить радо з піснею в поле
І сміється, хоч ніженьки коле!..
Я. Черняк

ПІСНЯ
Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!..
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги,
І руки не скрутять ворожі:
Стоять твої вірні сини навкруги
З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях
І жити, і вмерти з тобою,
І прапори рідні в кривавих боях
Ніколи не вкрити ганьбою!
О. Олесь

 

ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ
Дівчина-калина
В білому віночку
Вийшла із хатини,
Стала на горбочку.

А як заспівала
Солов’їно-дзвінко —
В лісі розстеляла
Килими з барвінку.

Золотила ниву,
Голубила небо,
Дітвору щасливу
Кликала до себе.

Кличе всіх щоднини
До краси і згоди
Пісня України,
Що єдна народи.
М. Гринчук

ЯК ТИ ЛЮБИШ УКРАЇНУ
— Як ти любиш Україну,
Мій маленький друже?
— Нашу рідну Україну
Люблю дуже, дуже!

— З Україною нікого
В світі не боюся.
І щоранку я до Бога
За неї молюся.

Щоб була щаслива, дуже,
Щоб була багата.
Я люблю її так дуже,
Як маму і тата.
О. Лупій

УКРАЇНА МОЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ
Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чаїна,
Починається Україна.

Україна моя починається
Там, де палуба грізно хитається,
Там, де в клекотах Чорного моря,
Б’є панцерник у царство горя.

Україна моя починається
Там, де панство навіки кінчається,
Де смереки у вільних Карпатах,
Як ракети, стоять на чатах.

Україна моя починається
Там, де доля моя усміхається,
І, як небо, як даль солов’їна,
Не кінчається Україна.
П. Осадчук

КРАЇНА МОЯ — УКРАЇНА
Мої нескінченні дороги
Сплелися, мов доля моя,
Я знову вернув до порога,
Де батьківська рідна земля.

Країно моя — Україно,
Ще пращурів пам’ять жива,
Знайома тут кожна стежина,
І сонце мене зігріва.

Хай пісня твоя, Україно,
Злітає, як птах у блакить,
А мова твоя солов’їна
У кожній оселі звучить.

Піду у садочок вишневий,
Послухаю спів солов’я,
Там ранок зустріну рожевий,
Тобі я вклонюся, земля.
Ф. Пантов

МАЛЕНЬКА ВКРАЇНОЧКА
А я дівчинка маленька,
Україна — моя ненька…
Край Карпатський — батько мій –
Любий серцю, дорогий.

В мене стрічка у косичці,
Файні квіти на спідничці,
З гір водичка у відерці,
А Вкраїнонька у серці.

Через річку, через поле
Я піду по стежці в гори
І смерічці заспіваю,
Як я землю цю кохаю.

Хай почує спів мій пташка
І замріяна ромашка,
І усі карпатські села,
Бо щаслива я й весела.
І. Тучак

МОЯ УКРАЇНА
На росах, на водах,
На всіх переходах
Курличеш мені в журавлиних ключах,
Моя Україно,
Родима країно,
Ясні небеса в материнських очах.
Я чую твій голос,
Пшеничний твій колос
У душу мені засіває зерно.
Моя Україно,
Колиско-калино,
Пізнати тебе мені щастя дано.
З тобою розлука —
Гірка моя мука,
Печаль журавля без гнізда в чужині.
Моя Україно,
Білявко-хатино,
З твойого вікна світить доля мені.
М. Ткач

 

 

ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ
Я йшов лугами навпростець,
Де трави у коліно,
Знайому пісню вітерець
Співав про Україну.

Шуміли в ній бори, ліси
І грали десь цимбали,
Козацькі давні голоси,
Мов з-під землі, лунали.

І моря чорного прибій
В кайданнім передзвоні
Я чув у пісні вітровій
У себе біля скроні.

Ловив я звуки на льоту
В повітрі голубому
І вивчив пісеньку оту
Дорогою додому.

І поки йшов я поміж трав
По молодому листу,
З верби сопілку змайстрував
Зелену, голосисту.

Тоді вдихнув пісенний звук
У дудочку вербову,
Озвався гай, озвався луг
На ту правдиву мову.

Шуміли в ній бори, ліси
І грали десь цимбали…
Уже й пташині голоси
Ту пісню підіймали.

Затихнув я, бо йшов здаля.
Дай, думаю, спочину…
Аж чую – вся моя земля
Співа про Україну.
П. Засенко

* * *
Зацвітає калина,
Зеленіє ліщина.
Степом котиться диво-луна.
Це моя Україна,
Це моя Батьківщина,
Що, як тато і мама, одна!
А. Камінчук

 

ДОБРИЙ ДЕНЬ, МАТУСЮ УКРАЇНО (Пісня)
Добрий день, матусю Україно!
Сходить сонце радості й добра.
Україно, я твоя дититна,
Крапелька великого Дніпра.

Приспів:
Україно моя, золоті твої поля,
Небо ніжно-голубе, що під ним усе цвіте.
Яблуневі сади і смерекові ліси,
Ніжна пісня солов`я – рідна матінка Земля.

Не дивись, що я така маленька,
Час мине – я швидко підросту
І усю любов свого серденька
Я тобі в дарунок принесу.

Приспів:
Україно моя, золоті твої поля,
Небо ніжно-голубе, що під ним усе цвіте.
Яблуневі сади і смерекові ліси,
Ніжна пісня солов`я – рідна матінка Земля.
Слова і музика: Н. Рубальської.

ДИДАКТИЧНІ ІГРИ З ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

 

ВПІЗНАЙ І ПОКАЖИ

Мета. Закріпити знання дітей про державні та народні символи України. Вчити їх впізнавати і називати. Виховувати шанобливе ставлення до них.

Обладнання. Державні символи — герб, прапор; народні символи українського народу — вишиваний рушник, хліб, писанки, вінок, ілюстрації верби, калини, указка.

Хід гри

(Дітей розсаджують півколом).

Вихователь. Сьогодні наша розмова про Україну, яка має багату історію, має свої традиції, які споконвіку шанують і бережуть. Це — батьківська хата, материнська пісня, святий хліб, вишиваний рушник, червона калина, зажурена верба, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека, дівочий вінок.

Ваше завдання:

За змістом вірша чи загадки впізнати, назвати і показати символи нашого українського народу (всі символи висять на дошці).

Говорила мати: «Не забудься, сину,

Як будуєш хату, посади калину.

Білий цвіт калини — радість України,

А вогняні грона — наша кров червона.

Зоряна калина — і краса, і врода

Нашої країни — нашого народу».

Перше дихання немовляти

На сніжно-білім полотні

Блакитним шовком вишиває мати,

Мов першу стежку у житті.

 

Сплетемо вінок український сьогодні

Із мальв, чорнобривців, калини,

З барвінку та жита, із м’яти, нагідок,

З жоржин, чебрецю та вербини.

Знак країни головний –

Це тризубець золотий.

Він – як сонце в небі синім,

В ньому слава, в ньому сила.

прапор, як святиню, любі діти,

Треба шанувати й боронити.

Прапор — символ нашої держави,

Він для всіх ознака сили й слави.

Лине пісня незабутня,

Горда, величава.

В ній надія на майбутнє,

України слава.

До нових здобутків кличе

Пісня Україну,

А зовуть її велично

Всі Державним… (гімном).

Щирим словом, хлібом та сіллю

Ми братів-гостей стрічаємо,

Хлібом новосілля й весілля,

І свято дружби згоди квітчаємо.

Ой, вербичка-вербиченька

При дорозі схилилася,

При дорозі схилилася,

Про щось зажурилася.

Розмалюю писанку, розмалюю,

Крапочки зелені намалюю,

Крапочки зелененькі, а тоді жовтенькі,

Будуть писанки гарненькі.

СМУГАСТІ КИЛИМКИ (РУШНИЧКИ)

Для кожної дитини аркуш білого паперу, на якому фарбами (червоною, жовтою і зеленою) намальована ліва половина смугастого килимка (рушничка). Права половина килимка – контурне зображення смужок, які треба зафарбувати у відповідний колір.

Хід вправи.

Вихователька привертає увагу дітей до зафарбованої частини килимка і запитує про назви кольорів. Потім вона пропонує їм зафарбувати праву частину килимка, добираючи фарби у відповідності із зафарбованою лівою частною килимка та в межах контурних ліній. Кращі килимки використовують для подарунків та в іграх з ляльками. Щоб не помилитись у виборі фарб, роблять мазок спочатку на папері, порівнюють колір з лівою частиною килимка і лише потім наносять фарбу на праву частину.

НА МІСЦЯ

Діти сидять на стільчиках, розміщених в один ряд. У них картинки, на яких намальовано іграшки, посуд, одяг. В різних місцях кімнати стільчиками відгороджені: “мисник”, “шафа для одягу”, “поличка для іграшок”. “Зараз,– говорить вихователька,– всі речі у вас. Всі ці речі треба розкласти по місцях: посуд – у мисник, одяг – у шафу, іграшки – на поличку. Діти за сигналом “на місця” знаходять місце для своїх картинок.

МАГАЗИН

В “магазині” розміщені різні предмети за призначенням: посуд, іграшки, одяг. Щоб щось купити, треба описати відповідний предмет. Ви-хователька першою “купує” предмет, називає його, дає короткий опис, говорить, для чого він використовується. Наприклад: “Дайте мені, будь ласка, жовтий глечик з червоними смугами. Він мені потрібен для молока”. Після цього діти самі “купують”, даючи більш або менш повний опис. Якщо діти користуються просто жестом, вказівним займенником “це”, вихователька ставить їм навідні питання, які допомагають правильно описати предмет. Якщо дитина правильно описала іграшку, вона одержує її.

БАБУСИНА СКРИНЯ

Мета: запам’ятовування назв українського одягу та розповідь про нього.

Матеріал: іграшкова скринька, одяг: сукня, спідниця, пасок, вінок, хустка, вишиванка, намисто, чоботи, кожух, шаровари, пояс, шапка-бирка.

Вихователька привертає увагу дітей до чарівної скрині. Звідкілля во-на? Хто ж це нам її прислав? (Діти з вихователькою відкривають скри-ню. Дитина дістає із скрині лист. Вихователька читає лист.).

Ой, діти, це лист і скриня від бабусі Мелани. Послухайте, що вона нам пише. “Добрий день, люба малеча! Пише вам бабуся Мелана з далекого українського села Новоукраїнка. Я знаю, що ви дуже гарні діти і надсилаю вам свою скриню з українським одягом. Ви розгляньте його і скажіть, як він називається, коли його одягають, хто його одягає? А ще я вам надсилаю декілька загадок про одяг, відгадайте їх. А може, ви і самі знаєтє загадки про одяг, то загадайте їх один одному. Допобачення, мої любі. Ваша бабуся Мелана.

Діти розглядають одяг, розповідають про нього.

 

НАГОДУЄМО ВЕДМЕДИКА

Мета: знайомити дітей з українським національним посудом: макітрою, глечиком, мискою, дерев’яними ложками та ін.

Матеріал: предмети українського національного посуду, іграшковий ведмедик.

Вихователька організовує дітей на гру, обігруючи вірш:

Ведмежаток я взяла,

Посадила до стола,

Стала медом частувати:

“Пригощайтесь, ведмежата!”

А ведмедики сидять

І нічого не їдять…

Вихователька стурбована, чому ведмедики нічого не їдять. Та ж вони не мають чим і з чого їсти. Ведмедикам треба дати посуд. В що наллємо меду? (В тарілочку, поливану мисочку). Чим будуть їсти ведмедики мед? (Дерев’яними ложками). З чим можна їсти мед? (З чаєм, з молоком). В чому поставимо молоко на стіл? (В глечику). Щоб у ведмедиків був смачний обід, ми поставимо пиріжки в макітру. (Діти розглядають гарно прибраний стіл і розповідають про посуд).

РУХЛИВІ ІГРИ

КОЛОБОК

Діти сідають колом, обличчям до середини і перекочують “м’яч-колобок”. Ведучі, які ходить у колі (“дід”, або “баба”), намагаються затримати “м’яч-колобок”. Якщо це їм вдається, сідають у коло. Дитина, яка невдало подала м’яч, і тому він опинився в ведучого, сама стає ведучим. Під час перекочування м’яча діти можуть співати “пісню Колобка”.

ВІНОЧОК

Грає музика, діти-квіти стоять колом, плещуть в долоні. Обирається ведуча. Ведуча співає:

Ой піду я на лужок

Та й по квіти на вінок.

Я сплету віночок

Лише з ромашок!

(“Ромашки” стають в коло, танцюють в колі. Інші “квіти” плещуть в долоні.)

Ведуча: Ой піду я на лужок, та й по квіти на вінок. А тепер я сплету вінок лише із барвінку!

(Діти-“Барвінки” танцюють. Ведуча по черзі називає всі квіти, які є на “лужку”. В кінці ведуча сплітає вінок з усіх квіток. Всі “Квіти” танцюють.)

 

ІВАНОЧКУ, ПОКИНЬ СХОВАНОЧКУ

Обирається Іванко. Він повертається до стіни обличчям. Діти стають гуртом і промовляють:

Іваночку, Іваночку,

Покинь свою схованочку.

Раз, два, три,–

Кого схочеш, того злови.

Діти тікають, Іванко їх ловить.

 

ВЕДМЕДИК І ДІТИ

Зпоміж дітей обирають ведмедика, вихователь ставить його у середину кола. Діти довільно ходять круг нього і промовляють (чи підспівують) за дорослим:

Як у лісі ми гуляли,

То ведмедика шукали.

У барлозі він лежав,

Під ялиночкою спав.

Вихователь допомагає утворити правильне коло, взявшись за руки:

Круг ведмедика ходили

І ведмедика будили:

-Прокидайся, уставай

І малят наздоганяй.

Ведмедик озивається: – Хто мене збудив? Діти вигукуючи “Не я!”, “Не я!”, розбігаються. Ведмедик наздоганяє їх. Той, кого він торкнеться, відходить убік. Коли упіймано 3–4 дітей, за допомогою лічилки обирається новий ведучий. Гра повторюється.

 

ЙШОВ КОТОК

Діти стоять у колі, взявшись за руки. Посередині – котик, який тримає в руках 5–6 паперових рибок. Діти рухаються проти годинникової стрілки, котик ходить навпаки. Діти промовляють або підспівують за вихователем (двічі): – Пішов котик на мосток, зловив рибку на гачок!

Котик відгукується (двічі): – Чи їсти самому, чи нести додому?

Діти зупиняються, обертаються обличчям до центра: – їсти самому!

Котик на те: – Ні, я сам укушу, та ще й діткам віднесу!

Діти: – Не хочемо рибки!

Після цих слів діти розбігаються, а котик ловить їх. Кого торкнеться, тому дає паперову рибку. Вихователь зупиняє гру, коли кілька рибок роздано, лічить, скільки саме. Після повторень гри зазначає, який котик виявився найспритнішим.

КАЧЕЧКА

Діти стоять колом, тримаючись за руки. Качечка поза колом. Вихова-тель співає:

Ду-ду-ду-ду, дудочка,

Ду-ду-ду-ду-ду!

Ой заграла дудочка

В нашому саду.

Діти ідуть в один бік, качечка з каченятами – в протилежний.

Вихователь:

Он пливе білесенька

Качка по воді.

Хто це так гарнесенько

Грає на дуді?

Двоє дітей утворюють ворота. Качечка з каченятами входить у коло. Вони “пливуть” один за одним, ніби загрібають лапками воду. Діти грають на дуду (дуда з кулачків). Качка з каченятами продовжують плава-ти.

Вихователь: Стала з каченятами

Качка танцювати,

Крильцями і лапками

Воду колихати.

Діти повільно розмахують зчепленими руками, зображуючи коли-вання води. Каченята танцюють, кружляють то в один бік, то в інший, повільно розмахуючи руками (“крильцями”). Діти знову грають на дуду:

Ду-ду-ду-ду, дудочка!

Ду-ду-ду-ду-ду!

Ой, хороша дудочка

В нашому саду.

Діти зупиняються, ворота відчиняються, качка з каченятами вихо-дить з кола на бережок. Гра повторюється.

ЛЕЛЕКА І ЖАБЕНЯТА

Серед дітей обирається лелека, а інші діти – жабки. По болоту ходить, високо згинаючи ноги, лелека. Жабки стрибають. Опинившись близько біля лелеки, жабенята тікають у воду (в озеро). Кого лелека упіймає, той вибуває з гри. Гра супроводжується словами ведучого (вихователя). Поступово діти запам’ятовують ці слова:

Дибає лелека по болоту –

Зранку він вже вийшов на роботу,

Скоса поглядає, чи немає

Де малих зелених жабеняток.

Зупинився враз, відкривши дзьоба,

А з-під ніг у нього жаба – стриб!

Він вхопив її в цю ж мить.

 

ДО БАБИ ПО СІЛЬ

Двоє стають навпроти одне одного. Хтось починає говорити:

– Підеш до баби по сіль?

– Піду.

– А не боїшся її псів?

– Ні.

Щоб упевнитися, що це так, той, хто питав, сплескує перед очима другого в долоні. Якщо той кліпне, то боїться, а як витримає – не боїться. Тоді той, кого випробовували, каже:

– Ану ж, подивимось, чи ти не злякаєшся?

Діти міняються ролями.

ХЛІБЧИК

Діти шикуються парами. Спереду стає хтось один. Передній говорить:

– Печу, печу хлібчик!

– А випечеш? – озивається остання пара.

– Випечу.

– А втечеш?

– Побачу.

Той, хто “пік хліб”, зразу біжить, а задня пара його ловить. Хто спіймає, з тим стане в парі спереду, а хто залишиться без пари – “пектиме хлібчик”.

ХОРОВОДНІ ІГРИ

Хороводні ігри-сценки за зразком українських народних ігор (адаптовані й авторські тексти).

Беручи участь у них, дитина, окрім виконання різних дій, водночас легко вивчає віршик, долучається до активного українського мовлення. Тексти спочатку промовляє вихователь, а діти (молодші) повторюють деякі рядки. Старші згодом роблять це й самі (з допомогою дорослого в разі потреби).

ДЛЯ МОЛОДШОЇ ГРУПИ

Кицю Муро

– Кицю Муро, де ти була?

Ми гукали, ти не чула?

– Я сиділа під столом,

Їла кашку з молоком.

– Ти на нас подивись,

Із ким хочеш, поділись.

Киця стоїть усередині кола, а діти ходять навколо неї, побравшись за руки. На слова Киці: “Я сиділа…” — зупиняються; простягають руки до неї: “Ти на нас подивись”; показують на себе: “Із ким хочеш, поділись”.

Кізонько рогата

Кізонько рогата,

Сива, бородата.

Розкажи нам, де була,

Що ти їла, що пила?

Та не бийсь рогами,

Потанцюй із нами!

Діти ходять по колу, побравшись за руки. Після слів: “Потанцюй із нами!” — Коза вибирає собі когось у пару й танцює з ним, а інші діти плещуть у долоньки.

Хто у кого?

1. У киці — кошенята,

В собаки — цуценята,

У свинки — поросята.

В корови є телятко,

В кобили є лошатко,

У кізки — козенятко.

2. Кожен свою мову знає,

Нею маму він гукає:

Кошеня: “Няв-няв”,

Цуценя: Тав-гав”,

Порося: “Хрю-хрю”,

А теля: “Му-му”,

Козеня: “Ме-ме”,

А лоша як стрибне —

“Іго-го! Іго-го!”

Діти ходять по колу, побравшись за руки. На слова: “Кожен свою мову знає…” — зупиняються й показують жестами тварин, про яких ідеться. На слова: “Іго-го!” — високо підстрибують.

Варіант: вихователь зумисне плутає, в кого які діти і хто як говорить, а діти виправляють його.

Вийшла квочка-маті

1. Вийшла квочка-мати,

За нею — курчата.

Курчата гуляють,

Крильцями махають,

Лапками гребуть,

Зернятка клюють.

2. — Ко-ко-ко, куд-куди!

Стережіться ви біди —

Недалеко лиска онде,

Ви близенько не підходьте!

Діти-курчата йдуть рядочком за ведучою-Квочкою, яка промовляє вірш. На слова: “Курчата гуляють…” — розходяться довільно й імітують рухи. Після слів: “Недалеко…” — підбігають до Квочки й збираються гуртом біля неї.

У зеленому садку

У зеленому садку

Сидить котик в холодку.

Лапкою чеше вус,

Гладить собі пуз.

Хвостиком махає,

Мишка вибігає,

Від кота тікає.

Котик стоїть усередині кола, а діти ходять навколо нього. На слова: “Лапкою чеше вус…” — зупиняються й показують відповідними рухами все, що робить Котик. На слова: “Від кота тікає” — розбігаються, а Котик ловить “мишку”.

ДЛЯ СЕРЕДНЬОЇ ГРУПИ

Що ти, кізлику, робив?

• Що ти, кізлику, робив?
• Жито в клуні молотив.

Кожен снопик — ніжками,

Кожен снопик — ріжками,

Зерно хвостиком замів.

А в засіки занести

Допоможеш мені ти.

Діти ходять по колу, а Кізлик (усередині) імітує рухи. З останніми словами обирає іншого “кізлика”.

Хто це спить під дубком?

Хто це спить під дубком,

Ще й накрившись кожушком?

Цс-с-с! Тихо-тихо, не будіть,

То, напевно, спить ведмідь.

Ц-с-с-с! Стережіться, бо той гість,

Як устане, — всіх поїсть.

Цс-с-с! Ой, рятуйтесь від біди!

Утікайте хто куди!

Діти стоять кружка, а всередині “спить” Ведмідь. Промовляючи початок, діти ставлять руки дашком над очима, потім притуляють пальця до вуст. Далі навшпиньках підходять до Ведмедя, пошепки промовляючи слова. Останні слова: “Ой рятуйтесь…” — вигукують голосно, й Ведмідь ловить дітей.

Городили зайчика

Городили зайчика, городили,

На городі зайчика ми зловили.

На город наш, зайчику, не ходи!

І капусти нашої не бери!

Моркви солоденької не займай!

А як зможеш, зайчику, — утікай!

Діти ходять по колу, побравшись за руки. Зупиняються й на слова: “На город наш…” — тупають ногами, сварять Зайчика однією рукою, потім іншою. На слова: “А як зможеш, Зайчику, утікай”, — знову міцно беруться за руки. Зайчик має розірвати коло й утекти.

Зайчику сіренький

1. Зайчику сіренький,

Зайчику маленький,

Покажи, покажи,

Покажи нам вушка.

Ось так, ось так —

Покажи нам вушка.

2. Зайчику сіренький,

Зайчику маленький,

Покажи, покажи,

Покажи нам лапки.

Ось так, ось так —

Покажи нам лапки.

3. Зайчику сіренький,

Зайчику маленький,

Покажи, покажи,

Покажи нам хвостик.

Ось так, ось так —

Покажи нам хвостик.

4. Зайчику сіренький,

Зайчику маленький,

Потанцюй, потанцюй,

Потанцюй ти з нами.

Ось так, ось так —

Потанцюй ти з нами.

Діти ходять по колу, побравшись за руки. Зупиняються й показують, що має робити Зайчик, а той повторює всі рухи за ними.

ДЛЯ СТАРШОЇ ГРУПИ

Мишко, мишко, утікай!

Мишко, мишко, утікай!

Свого хвостика ховай!

Іде кіт-котище,

Сірий хвостище,

Мишку за ніжку — хап!

Діти стоять у колі, побравшись за руки, й промовляють слова. Мишка стоїть у колі, а Котик — поза ним. На слова: “Іде кіт-котище…” — діти піднімають з’єднані руки вгору. Котик ловить Мишку, пробігаючи під руками, а Мишка тікає від нього. На слова: “Хап!” — діти опускають руки.

Якщо Котик і Мишка обоє залишились у колі або поза колом, Котик продовжує ловити Мишку. Коли ж один із них опиняється всередині, а другий — поза колом, це означає, що Мишка втекла.

Сидить мишка на печі

Сидить мишка на печі,

Хрума тихо калачі:

Хрум-хрум-хрумчик,

Доки спить Мурчик.

Мурчик прокидається —

Мишка ховається!

Діти ходять по колу, побравшись за руки. Всередині кола — мишки (кількість їх довільна). На слова: “Хрум-хрум-хрумчик…” — мишки “гризуть” калачі. Потім прикладають долоні до щоки, показуючи, як спить Мурчик, потягується. На слово: “Мишка”, — діти в колі беруться за руки; на слово: “ховається”, — присідають, а мишки мають устигнути вибігти з кола.

Варіант. Діти ходять по колу, побравшись за руки, а всередині — Котик. Діти показують усе, як у першому варіанті. З останніми словами мишки розбігаються, а Котик ловить їх.

Несе осінь у корзинці

Несе осінь у корзинці

Дітлахам малим гостинці:

Жолуді — у жменьку,

Каштани — в кишеньку,

Червону калину,

Дощик із хмарини.

Діти ходять по колу, побравшись за руки. Всередині кола дівчинка-Осінь із кошичком у руках. На слова: “Жолуді — у жменьку”, — діти зупиняються й показують “жменьку”: потім — засувають руку в кишеню; імітують зривання гілочки калини; накривають руками голову й розбігаються, тікаючи від дощика.

Зайчики на городі

1.По стежині зелененькій

Бігли зайчики сіренькі.

(Діти стоять рядком за вихователем та імітують біг на місці).

Ось такі тут зайчики,

Зайчики-стрибайчики.

(Показують вушка зайчиків).

На городі біля тину

Скубуть зайці капустину.

(Стають у коло й імітують скубання капусти).

Ось такі листочки,

Скубу- скубуточки.

(Показують, які великі листочки).

Сіли зайчики тихенько,

Риють моркву солоденьку.

(Присідають і “риють” моркву).

Ось такі в них лапки,

Сірі лапки-шкрябки.

(Показують лапки й гребуть ними землю).

4. Гризуть зуби безупину

І буряк, і картоплину.

(Імітують, що гризуть овочі).

Ось такі в них зуби,

Зуби-гризолюби.

(Клацають зубами).

5.Іде дід по городу:

“Хто тут робить мені шкоду?”

(Вихователь обходить зайчиків по колу, голосно промовляючи за Діда).

Утікайте, зайчики,

Зайчики-стрибайчики!

(Зайчики розбігаються, а Дід намагається їх упіймати).

Дружня зарядка

1.Там-там-тарарам!

У кімнаті шум і гам!

(Діти стоять кружка й тупають ногами, плескають у долоні).

Це до мене звірятка

Всі прийшли на зарядку.

(Біжать одне за одним по колу).

2. Ось ведмідь клишоногий

Вивертає смішно ноги.

(Імітують ходьбу ведмедя).

Бджілка весело літає

Та із квітів мед збирає.

(Присідають, імітуючи збирання меду).

3. Дзьоб-дзьоб! Чап-чалап!

Журавель шукає жаб.

(Розставляють руки й нахиляються вперед, ніби дзьобають щось. Потім махають руками-крилами й піднімають зігнуті в колінах ноги, показуючи, як ходить журавель).

Жабка -скрекотушка

Упіймала мушку.

(Присідають і підстрибують на місці. З останнім разом намагаються підстрибнути якомога вище).

4.Пострибала білочка

З гілочки на гілочку.

(Стрибають вліво-вправо).

Нам горішки збирає —

Лусь-лусь-лусь, їх лузає.

(Тягнуться по черзі руками вгору, потім плескають у долоні, “розбиваючи” горішки ).

5.Киця спинку вигинає,

Сіру мишку виглядає.

(Прогинають спину, потім ставлять дашком руку над очима, виглядаючи мишку).

Сидить тихо шкрябунець —

Тут зарядочки кінець!

(Присідають, приклавши палець до вух, потім швидко встають, вигукуючи останнє слово).